Заява Президента України

Шановні журналісти, друзі, колеги!

Коли я стояв 23 січня цього року на Майдані і проголошував свою інаугураційну промову, я говорив про те, що в Україні буде професійна влада, влада чесна, яка день і ніч працюватиме на інтереси українця і держави, влада, яка буде працювати однією командою, повторюю, чесно, відкрито і професійно.

Для цього я взяв до себе тих людей, які пройшли десятки мітингів, зустрічей із громадою, які стояли поруч зі мною на Майдані Незалежності в Києві, люди, які допомогли відкинути стару корумповану владу і дали змогу створити вільну Україну. Це були віддані люди, без яких наші успіхи, перекй, восени минулого року були б неможливими.

Повторю, що 9 місяців тому я запропонував українському парламенту на посаду Прем’єр-міністра Юлію Володимирівну Тимошенко, призначив секретарем РНБО Петра Олексійовича Порошенка, призначив Державним секретарем України Олександра Олексійовича Зінченка. Ці люди вели мою виборчу кампанію: хтось прийшов до мене у 2002 році, хтось за декілька місяців до завершення виборчої кампанії, або під час виборчої кампанії. Для мене це люди неординарні – це мої друзі і, відверто скажу, про багато речей, про які я нижче говоритиму, буде говорити важко. Але я розумію, що ця розмова назріла, бо зачіпаються не інтереси стосунків із Урядом, РНБО чи Держсекретарем, а бачимо, як згортаються ті процеси, які були самоціллю, власне кажучи, для виборців. Я знав, що між цими людьми існують певні непорозуміння. Перекй, що це деталі, епізоди, які зустрічаються у будь-кого, тим більше у таких цікавих і неординарних людей. Перекй, що в кожної великої людини є проблеми. Ці проблеми я спри! ймав як явище тимчасове. Я надіявся на те, що якщо кожен надіне своє ярмо, не вистачатиме часу для взаємних інтриг, на формування піару чи антипіару між певними політичними силами єдиної коаліції. Це були мої надії.

Більше того, хочу сказати, я дав своїм колегам величезні повноваження, які виходять з Конституції України. Перекй, що ті повноваження, які сьогодні мав чи секретар РНБО, чи Державний секретар, чи Прем’єр-міністр, це ті повноваження, які не мав до цього ніхто з аналогічних посадовців, починаючи від формування структури, формування апарату, я не пригадую щоб жодна сторона після того, як була проведена величезна робота по формуванню основ діяльності того чи іншого інституту, коли були підписані всі базові документи, я не пригадую, щоб хтось був незадоволений. Але, з кожним днем, я все більше і більше ставав свідком того, як між цими інститутами ідуть спочатку протистояння, потім серйозні конфлікти. Потім взаємні закулісні інтриги, що почало передаватись уже на основу державної політики. Я став свідком того, як по суті, кожен день довелося втручатися у конфлікти, які виникають між РНБО і Урядом, між Держсекретарем і РНБО, між Урядом і Верховною Радою, одним словом, ці ко! нфлікти вже стали повісткою дня роботи влади. Перекй, що мої друзі, які були наділені такою унікальною довірою людей і такими небаченими повноваженнями, могли унікально використовувати цей ресурс на благо своєї роботи. Перекй я також був і в тому, що люди, які перебувають на таких високих державних посадах, розуміють тягар державної відповідальності, і тому вважав, що вони зобов’язані чути одне одного і домовлятися – це їхній обов’язок.

Президент не повинен бути нянькою між ними для того, щоб злагоджувати стосунки. Хоча, я відверто скажу, я робив це охоче, бо розумів, що це питання державної ваги. Хоча мені було шкода витрачати часу на речі, які не були конструктивними. Але така дійсність. Повторюю – ці чвари продовжувалися, позиційні війни посилювалися. Причому, ці війни посилювалися за принципом «два українці – три гетьмани». Почала відчуватися атмосфера виборчої кампанії... один захотів на Київ іти, другий захотів на Київ, третій на Львів захотів іти, четвертий зробити перестановку політичних сил, заманити в коаліцію на вибори інших партнерів, одним словом, я став свідком того, що коли я проводжу нараду, довіра серед моїх партнерів нульова. Що після кожної наради, потім, в сторони виходили на якісь інші рівні, домовлялися про основи іншої політики і країна входила у скандал. Останній скандал на НФЗ. Я пам’ятаю, чим закінчилася моя п’ятниця минулого тижня, коли ми стали свідками того, як на унікальне р! ішення суду, яке далося нам дуже важко, але на унікальне чесне рішення суду через закулісні інтриги, які велися, причому велися не тільки в Україні, а й, що боляче, поза Україною, справа була доведена до конфлікту, коли люди вийшли на площу. Це при тому, що ми маємо ґрунтовне, глибоко правильне рішення суду. Але фінал історії якраз полягав не в тому, як із рук одної шайки підприємство передати державі, а вийшло як з одної шайки передати другій шайці. І тому люди отримали право на протест. Перекй, що прийшов момент, коли мої колеги втратили командний дух і віру. Я це кажу з гіркотою. Бо ці люди залишаються моїми друзями незалежно від обставин. Я їх буду цінувати, але я мушу це говорити.

8 місяців Президент України був миротворцем серед цих інституцій. Я про це майже не говорив публічно. Я вважав, що це моя карма, яку я повинен нести. А Україна в той час втрачала темпи, у тому числі економічні. Думаю, що и моєї команди слухали Президента, але не чули. І сьогодні, як би це не було важко, я повинен цей гордіїв вузол розрубати в ім’я України. На Майдані, 24 серпня, в День незалежності, я пообіцяв колегам-посадовцям при владі... Ми стали свідками того, як у владі з’явилося багато нових облич, але стався парадокс – обличчя влади не змінилося. Країну знову звинувачують у корупції, країну знову звинувачують у тому, що немає публічних процесів в економіці, у тому числі приватизаційних. Ми стаємо свідками того, як процеси, ті, які могли б бути значно демократизованими, входять у вчорашню колію. Подивіться на дію податкової системи, митної системи, ми стаємо свідками зростаючого популізму... Зранку до вечора ми є свідками, знаєте, таких легковажних, солодких об! іцянок, яких з кожним днем буде виконувати все важче і важче. Рішення, які притаманні цьому року, економічні, соціальні, їх можна робити один раз. Другий раз їх уже не повториш без економічних змін. Але ми стали свідками того, що жоден соціальний пакет не пропонується на 2006 рік – ні у плані соціальних навантажень, ні у плані соціальної реформи, ні в плані освіти, ні в плані медицини. Ми консервуємо ще 12 місяців тої стагнації, яка була в цій галузі. Я це прийняти не можу, друзі. Перекй, що причиною цього стало нерозуміння значимості державних інтересів. Невміння працювати виключно на громадянина, на державу як найвища преференція для державного службовця. На перший план виконавчої системи влади став як піар себе, чи політичної сили, чи піар політичної позиції.

Перекй, що з цим треба покінчити. Я бачу, що деякі посадовці захопилися цим піаром настільки, що вже не вистачає часу для продуктивної розмови. Життя без камер вони вже не уявляють. Хоча я завжди виступав і буду виступати за публічну роботу влади, чи то РНБО, чи Кабінету Міністрів, але друзі – це робиться після того, як зроблена робота. Нам не треба країну втягувати в небезпечні обіцянки, у небезпечний популізм. Перекй, шановні друзі, що рік тому я пішов у Президенти не для того, щоб ключові державні інститути не мали порозуміння і не знаходили між собою злагоди і взаємоповаги. Не для того я вже рік ходжу не зі своїм обличчям. Перекй, що не для цього стояли мільйони людей на Майданах. І робити вигляд, що нічого не відбувається, я не можу. Сьогодні я мушу сказати своїм співвітчизникам, що я мушу прийняти радикальні кроки по зміні керівництва Уряду, РНБО і Секретаріату Президента. Повторюю, я хочу віднині бачити найвищі державні інститути в системі роботи єди! ної команди, які працюють на те, щоб у людей були робочі місця, кращі зарплати, кращі школи, краща медицина, щоб люди відчували, що влада працює у злагоді й гармонії, а держава – у спокої і стабільності. Тому я підписую Указ на відставку Уряду, на відставку секретаря РНБО і кілька днів тому на базі поданої Зінченком заяви про відставку я призначив Державним секретарем України Олега Борисовича Рибачука.