Найбільш показовими щодо відсутності у політиків виховання взагалі і такту зокрема виявилися списки різних партій до Верховної Ради

Останнім часом мене ніяк не полишає відчуття, що нашим політикам чогось не вистачає. Чогось такого, що ставить їх усіх - і помаранчевих, і голубеньких, і просто червоних і червоненьких з білим (і далі за спектром) - на один щабель. Прозріння застукало мене зненацька, коли я розмірковувала над тим, який дідько міг змусити БЮТівців голосувати за відставку уряду разом із комуністами, регіоналами і СДПУошниками. І тоді я зрозуміла - пані Юлі просто забракло виховання. Адже не може леді, яка цінує свою репутацію, з'являтися у сумнівній компанії, яка її компрометує. Вона не дозволить це собі навіть тоді, коли поночі треба терміново бігти до аптеки мамі по ліки. Виховання як раз і мало б підказати, що, занапастивши свою репутацію, можна вже не плекати амбітних планів щодо достойного майбутнього.

Втім, це лише епізод. А хочеться трошки узагальнити. Наші політики взяли високу ноту. Вони вже вміють елегантно носити смокінги та вечірні сукні, на рівних спілкуються із європейськими та світовими лідерами. Мабуть, що у більшості своїй знають правила етикету. Але виховання - це узагальнююче поняття, яке включає і порядність, і смак, і душевну чистоту, і вміння бачити себе зі сторони, і тактовність, і здатність до співчуття, і як результат - інтуїтивне стовідсоткове відчуття, що можна робити і говорити, а що ні.

Але всього цього немає і близько. Мало хто, наприклад, вміє бачити себе зі сторони. І не в тому сенсі, щоб стежити, чи не з'їхала набік краватка, чи в порядку зачіска і в якій мірі слід показувати зуби у посмішці... Більшості наших політиків бракує вміння керувати своїми емоціями та здатності до самоконтролю, що мали б допомогти їм у приборканні своїх прией - таких, як амбітність, мстивість, користолюбство, жадоба влади та хворобливе бажання увесь час бути під прицілом кінокамер. Хотілося б, щоб вони усвідомили, що існують однакові межі пристойності, у яких можна демонструвати свою хтивість чи то до протилежної статі, чи до грошей, чи до влади.

На медіатренінгах публічні особистості, напевне, вчаться триматися перед камерами, не губитися перед журналістами і вміти висловлювати свою думку. Але чи пояснюють їм, що коли людина бреше, то це помітно? Чи знають, що щирість не імітується, а будь-які акторські здібності безсилі в форматі публічного життя? Чи здогадуються, що телекамера, як пектор, висвітлює найпотаємніші куточки їхньої душі? Чи розуміють, що телеглядач (він же народ) у більшості своїй зовсім не дурний і як за часів радянської влади вмів читати поміж рядків, так зараз навчився чути поміж слів? (Зрозуміло, що це стосується далеко не всіх, але це вже питання якості електорату, яким мало хто переймається).

А чи здатні наші політики уявити пересічного українця по той бік екрану і спрогнозувати, як сприймаються їхні слова і дії звичайними простими людьми? Чи мають такт хоч не так відверто демонструвати свою заможність і повну відсутність розуміння, яким злиденним і безпросвітним життям живе більшість українців?

Але найбільш показовими щодо відсутності у політиків виховання взагалі і такту зокрема виявилися списки різних партій до Верховної Ради. Складається таке враження, що це списки кандидатів до монаршого або князівського двору - раніше модно було мати при дворі карликів, маврів, фавориток, музикантів, а зараз це співаки, спортсмени, журналісти, прес-секретарі та політологи. Не можна ж так відверто принижувати людей! Сильні світу сього широким жестом дарують депутатство, як колись жалували дворянство або як класичний "барин" жалував зі свого плеча драну заячу свитку, або ж як сучасний дрібний начальник дарує своїй секретарці хутряне манто. І немає великої різниці, чи вже заслужено цей дарунок, а чи ще доведеться відробляти. А якщо навіть і ні, - хіба набагато краща демонстрація бажання використати когось просто як помітну яскраву постать, що своїм блиском відволікатиме від сумнівних особистостей? (І це ще питання, в якому сенсі більш принизливо бути використаним.) А хіба можна штовхати людей до того, щоб їхнім іменем - карткою для голосування - творилися чи завжди ж праведні діла? Адже багато хто із включених до списків і не збирається припиняти своєї основної кар'єри!..

І немає певності, що запрошення журналістів до списків різних політичних сил - це вияв до них поваги, а не зневаги. На перший погляд, ніяких серйозних аргументів проти цього немає і бути не може. А надзвичайно серйозних аргументів "за" - більш, ніж достатньо. Але разом із тим бувають ситуації, коли не голова, не розум, не аналітика і навіть не здоровий глузд мають сказати своє слово, а радше інтуїція, щось напівзабуте із того кодексу честі, якого дотримувалася еліта минулих віків.

До речі, а як співвіднести проголошувану журналістську незалежність і свободу слова (у вузькому особистому розумінні теж) із майбутньою фракційною дисципліною? Якщо, звісно, новоспечені депутати не полишать журналістську справу, ставши виключно політиками? (як відомо, дехто з журналістів вже заявив, що закон їм не забороняє такого сумісництва! А професійна честь - теж не забороняє?,,). Чомусь згадується мені молодий красивий чоловік, який років із тридцять тому, вступаючи до лав КПРС, весело повторював тодішній штамп: "Іду до партії, щоб там було більше порядних людей". А далі я бачила, як він плакав (ні, не п'яними, а справжніми сльозами): "Я не голосував, я був проти, але більшість вирішила...". Чи зараз через такі "дрібниці" вже не плачуть не тільки чоловіки, але й жінки? Згодна, порівняння некоректне, жодну із сучасних українських партій важко наразі порівняти із КПРС. Але безглуздо боротися із асоціаціями, можна тільки намагатися їх пояснити. (А кінець історії був традиційний - той пан сльозу більше не пускав, досить швидко "ссучився" і зробив пристойну кар'єру).

Наразі, коли маємо визнати, що свобода слова певною мірою ствердилася, у простих українців почало з'являтися відчуття, що журналісти на їх боці. Похід журналістів у владу може підірвати цю довіру, що лише почала зароджуватися...

...І ось я спіймала себе на тому, що вже не посміхаюсь у відповідь на посмішку улюбленого телеведучого, а з підозрою думаю: "Мабуть, заробляє популярність та симпатії глядачів, щоб його теж хтось включив до списку...". І охоплює мене тоді гірке і пекуче відчуття самотності: "І ти, Брут... Верховна Зрада... Кого слухати? Кому довіряти? В кого вірити?".

Марічка Карась, Телекритика

«Обсудить на е Силы Народа»