Усе частіше й частіше в засобах масової інформації, публікаціях й виступах спеціалістів і політиків можна почути думку про те, що бідність є нині надзвичайно гострою соціальною проблемою в державі. Про це, а також про взаємозв’язок вирішення двох найгостріших проблем в Україні розмірковує відомий учений, доктор економічних наук, професор Елла Лібанова.

Навіть не реформування окремих галузей господарювання й управління, не пенсійне забезпечення, а саме подолання бід­ності вимагає особливої уваги. Такий висновок напрошується, коли глибоко вивчаєш досвід країн з так званою перехідною еко­номікою. Передусім економічне піднесення в усіх таких країнах починалося лише тоді, коли бідність звужувалася до певних мас­штабів. Справа навіть не в тому, що цим країнам вдавалося зни­зити обсяги бідності, а в тому, що зменшувалася її глибина, тоб­то цим державам удалося викорінити найгостріші і найболючіші її види. Адже сама по собі бідність є гальмом на шляху економіч­ного зростання.

Крім того, вона дуже часто провокує виникнення політичних проблем. Наші співгромадяни на власному досвіді дуже добре відчули, до чого може призвести політична нестабільність у су­спільстві. Занижена самооцінка наших людей, які відчувають себе бідними, негативно позначається на формуванні націо­нального патріотизму, почутті гордощів за свою Батьківщину, від того, що ти її громадянин.

На мою думку, саме бідність породила масову еміграцію насе­лення, яке змушене часом працювати за кордоном на кабальних умовах, що позбавляє людей найелементарнішого соціального захисту. За різними оцінками, нині еміграція з України дорівнює 2,5 - 7 млн. осіб. Зауважу, що навіть 2,5 млн. - це забагато. А цифру 7,5 млн., як статистик, просто виключаю. За нашими роз­рахунками, в середньому щороку за кордоном перебувають З млн. співгромадян. Під час збирання ваю цитрусових у пів­денних країнах Європи ця цифра може зростати, але в серед­ньому вона не перевищує 3 млн. осіб.

Проте біда не в тому, що люди змушені залишати домівки, ді­тей, - у такий спосіб вони вирішують проблеми бідності своїх родин. Страшніше те, що з України виїздять найбільш кваліфіко­вані, молоді й підприємливі люди, які активно сприймають інно­ваційні ідеї і можуть їх реалізувати. До чого це призведе в май­бутньому, не важко передбачити. Так, аналізуючи результати пе­репису населення, проведеного в 2001 р. (порівнювала їх з одержаними в 1959, 1970, 1979 і 1989 рр. цифрами), помітила, що в Україні вперше знизилася питома вага людей з вищою освітою у віці від 25 до 35 років, хоча нині наші вищі навчальні заклади вдвічі більше випускають таких спеціалістів.

Отже, саме ці люди й змушені шукати заробітків за межами України. Тобто через те, що держава не забезпечує працездат­ному населенню достатньої кількості робочих місць і пристойної заробітної плати, за рахунок власного бюджету фінансуємо під­готовку кадрів для інших країн і таким чином сприяємо розвитку їхньої економіки. Ось до чого призводить бідність! Наша молодь дуже низько поціновує свої перспективи на ринку праці України й водночас досить високо оцінює свою контоспроможність на ринках праці сусідніх країн. Це й підштовхує молодь до виїзду за кордон.

Проте тут є інша, тісно з цим пов'язана проблема — специфі­ка регіональної бідності. У свідомості багатьох людей утверди­лася думка, що населення західних регіонів країни значно бідні­ше й живе гірше, ніж на сході держави. Між тим факти, скажімо, регіональні відмінності в банківських депозитах, свідчать, що це зовсім не так.

Зрозуміло, якщо брати до уваги банківські депозити фізичних і юридичних осіб, а не лише фізичних, на першому місці поза концією буде Київ, проте на другому місці — Тернопільська область, де офіційні зарплати найнижчі в країні. І причина дуже проста. Тамтешнє населення, як уже говорилося вище, дуже низько оцінює свій регіональний ринок праці і шукає заробітків за кордоном, а еміграційні гроші, на відміну від Івано-Франківщини і Закарпаття, вкладає не в нерухомість, а на банківські де­позити або започатковує власну справу.

Виникає закономірне запитання: добре це чи погано? Безу­мовно, якщо врахувати всі плюси й мінуси, це добре. Проте са­ме в Тернопільській та деяких інших західних областях утворився колосальний пласт незареєстрованої зайнятості і незареєстрованих прибутків.

Дехто може зауважити, мовляв, яке це має значення в контекс­ті подолання бідності і хіба державі не все одно, що існує легаль­на зайнятість або легальне безробіття? Чи не спровокуємо ми зростання безробіття, якщо почнемо викорінювати нелегальну зайнятість? Однозначно відповісти непросто, бо проблема тут значно глибша й існує певний ризик. Адже, якщо оцінювати мас­штаби нелегальної зайнятості в країні лише за чисельністю лю­дей, вона дорівнюватиме 4-5%.

Проте нелегальна зайнятість це не просто чисельність людей, які працюють без реєстрації, а Передусім кількість робочого ча­су, що його працівник витрачає в такий спосіб, і та кількість гро­шей, яку він одержує без реєстрації. І ось тут виникає зовсім ін­ша цифра: близько 35 % доходів наше населення одержує без реєстрації. Зауважу, що було навіть 60 % таких доходів, але ос­таннім часом цей рівень поступово знижується. Переконана, що ця тенденція зберігалася і в 2005 р. Про це свідчить, зокрема, стрімке зростання зарплати, яку нічим іншим, крім легалізації, не може бути підкріплено, адже не спостерігається такого ж стрімкого зростання економіки. Та й збереження високого рівня енергоспоживання в розрахунку на 1 грн. ВВП свідчить про це.

Я не дуже вірю міфам, і мене ніхто не переконає, що Україна від­сталіша від наших сусідів: Росії, Білорусі... Та коли я чую, що в Україні енергоспоживання втричі вище, ніж у сусідів, то в мене виникає запитання, де виникла помилка: в чисельнику чи знамен­нику? Насправді в Україні ВВП значно більший, ніж це відображено в офіційній звітності, що базується на звітах окремих підприємств.

Отже, зрозуміло, наскільки важливо нині посилювати бороть­бу з бідністю, з нелегальною зайнятістю і наскільки ці явища тіс­но пов'язано одне з одним. Традиційно боротьба з бідністю в на­шій країні велася переважно одним способом, яким влада послуговувалася і в першій ині минулого року. Маю на увазі стрімке нарощування соціальних трансфертів. За підсумками восьми місяців 2005 р. сукупні соціальні трансферти на 13 % пе­ревищували фонд заробітної плати.

На мою думку, це тривожна цифра, адже такий спосіб подо­лання бідності — тупиковий. І добре, що ситуація поступово по­чала виправлятися, а вже у вересні—жовтні вперше торік місяч­ний фонд заробітної плати перевищив суму соціальних транс­фертів. Допомагаючи бідним незаробленими грошима, бідність можна лише законсервувати, а не подолати. Якщо соціальний трансферт нічим не відрізняється від заробітної плати й навіть перевищує її розмір, у такому разі зникає мотиваційна функція зарплати. Людині зручніше й вигідніше копирсатися на приса­дибній ділянці й одержувати пенсію або допомогу по безробіттю. Хоча така допомога замала, оскільки в більшості тих, хто зверта­ється до служби зайнятості, мізерна заробітна плата — тільки частка тієї, що ховається в "тіні".

Принагідно хочу зробити кілька зауважень щодо структури зайнятості та її розподілу за видами економічної діяльності, або, як раніше казали, по галузях. Так ось, в Україні питома вага зай­нятих у сільському господарстві дорівнює 20%. Щось подібне можна побачити хіба що в Польщі. З однією різницею — там це переважно приватні фермерські господарства. У жодній країні, в тому числі в Канаді, Аргентині, Угорщині, Чехії та в інших аграр­них виробників, нічого подібного немає.

Ось чому виникають підстави для того, аби взяти під сумнів дані статистики, адже в нас переважно зайняті на селі трудяться на присадибних ділянках, тобто тут і ховатися не треба.

А ось, скажімо, в будівництві нелегальна зайнятість доволі поши­рена. Чому раптом у цій галузі так стрімко почала зростати про­дуктивність праці? Хіба тут усі дружно заходилися впроваджува­ти прогресивні технології? Насправді нічого подібного на буді­вельних майданчиках не відбувається. На жаль, є підстави шука­ти незареєстровану зайнятість і в промисловості.

Логіка тут проста. Аналізуючи структуру зайнятості та її дина­міку, бачимо, що зростання ВВП відбувається не за рахунок під­вищення ефективності економіки, а стабілізація зайнятості про­ходить лише через збільшення некваліфікованих працівників. Хоча за статистичними звітами, начебто, зростання ВВП у нас йде випереджаючими темпами щодо зайнятості. Отже, прихова­на зайнятість в Україні — це високопрофесійна зайнятість, бо йдеться не про двірників чи підсобних робітників, хоча ці профе­сії варті не меншої поваги, ніж інші..

Нарешті можна запитати, яким же чином легалізація зай­нятості реально допоможе в подоланні бідності. Традиційно це пояснюють так: мовляв, з одного боку, збільшаться надходження до бюджету, а з іншого, - можна буде більше грошей адресува­ти на соціальну допомогу. Та справа не лише в цьому. Насправ­ді, якщо вдасться легалізувати навіть усю приховану зайнятість, можливо, рівень бідності таким і залишиться (27%), а ось глиби­на бідності, безперечно, знизиться, і держава внаслідок цього зможе не просто збільшити соціальну допомогу, а й значно точ­ніше її адресувати.

На цілком слушні запитання "Хто винен?" і "Що робити?" від­повім так: винні роботодавці, які не хочуть сплачувати внесків до соціальних страхових фондів, і наймані робітники, котрі не розу­міють, що вони втрачають, коли погоджуються на "тіньову" зай­нятість. А ось, що робити, слід подумати. На мою думку, пропо­зиції про зменшення розміру внесків на соціальне страхування помилкові, це ні до чого путнього не призведе. Щось подібне ми вже "проходили". Приміром, зниження розміру податків до 13% нічого, крім зменшення надходжень до бюджету, не дало. Якщо порівняти ставки податків в Україні та інших європейських краї­нах, виявиться, що різниці ніякої немає, а 40% відрахувань на со­ціальне страхування — насправді не так уже й багато.

Отже, висновок: якщо ми будуємо суспільство європейського зразка із соціально орієнтованою економікою на кшталт Австрії, Данії, Голландії, Швеції тощо, то маємо розуміти, що таких по­датків і соціальних внесків, як у США, в нас не може бути. Якщо ми побудуємо ліберальне суспільство, то кожен сам собі забез­печуватиме умови життя, право на медичні послуги, освіту тощо, свою старість — тоді й сплачуватимемо низькі податки. Підкрес­люю, якщо ми будуємо соціально розвинуте сучасне суспільст­во, де кожна людина матиме забезпечену старість, одержувати­ме в разі потреби медичну допомогу, коли кожній дитині буде га­рантовано безплатну освіту, принаймні — середню, чи навіть ви­щу, як у Німеччині, для цього потрібно більше платити внесків і щоб значна частина ВВП розподілялася через бюджет. Нині 40% ВВП України розподіляється в такий спосіб, тоді як у країнах "нової хвилі" — в середньому 35%. Зауважу, що йдеться лише про легальний ВВП, якщо додати оціночну приховану його части­ну, то рівень перерозподілу ВВП буде невисоким. І, як це не див­но, але вважаю, що нам потрібно розвивати страхову систему.

Це єдине, що стимулюватиме роботодавців і найманих праців­ників до повної прозорості всіх прибутків і виплат. При цьому конче потрібно, аби страхова система охоплювала всі без винят­ку види соціального захисту, в тому числі й охорону здоров'я.

Якщо буде комплексно реформовано систему охорони здо­ров'я з одночасним введенням медичного страхування, якщо якість і доступність медичних послуг буде безпосередньо зале­жати від зроблених внесків, якщо розмір пенсії залежатиме від того, скільки людина зробила страхових внесків, а за можливос­ті вклала грошей в накопичувальну систему, якщо роботодавець через відрахування до професіональних страхових фондів буде зобов'язаний компенсувати дострокову виплату пенсій (мають­ся на увазі Списки №1 і 2), тоді страхова система, безумовно, стимулюватиме обидві сторони цього процесу до легалізації зайнятості й доходів.

На мою думку, корисним був би тут розвиток системи креди­тування, адже нині часто кредити в нас оформляються так, що практично будь-який банк, вирішуючи питання про суму кредиту, вже закладає певний рівень "тіньових" прибутків тих, хто бере кредит. Якби такого не траплялося, це також стимулювало б пев­ним чином людей не приховувати своїх прибутків. З іншого боку, якщо кредит бере підприємство і його розмір залежатиме від реальних доходів і витрат, роботодавець буде зацікавленим оприлюднювати всі свої витрати, а не лише їхню частину.

Насамкінець хотіла б ще торкнутися питань налагодження со­ціального діалогу в країні і ролі держави в ньому. Зазвичай проф­спілки наступають на роботодавців і ще більше на державу як го­ловного роботодавця, звинувачуючи її в тому, що, мовляв, не ви­конує своїх зобов'язань, визначених Конституцією (низький рі­вень мінімальної зарплати, недостатні бюджетні виплати тощо). На мою думку, позиція держави має бути більш активною. Зо­крема, профспілки мусять прагнути хоча б частково забезпечити легалізацію зайнятості.

Нам конче потрібно змінити ситуацію в оподаткуванні насе­лення. Я не пропоную повертатися до шкали прогресивного оподаткування, але вважаю, що настав час, аби перейти до си­стеми оподаткування доходів сім'ї. Нині в нас сплачує податки лише працюючий. Та раптом з'ясовується, що в нього багато ут­риманців, і держава змушена надавати йому адресну допомогу.

Переконана, що значно розумніше перейти до оподаткування доходів сім'ї, як це робиться в більшості європейських країн. Це також до деякої міри сприятиме детінізації зайнятості, адже кож­на сім'я буде зацікавлена в одержанні компенсацій або кредиту, а для цього потрібна легалізація її доходів.

Підсумовуючи, зауважу, що насправді "тіньова" економіка існує в усіх державах світу. Є лише одна країна, де нелегальна зайнятість не перевищує 3%, — це Швейцарія. До неї нам ще ду­же далеко, але давайте прагнути досягти хоча б рівня Польщі, де нелегальна зайнятість — 15—18%. І якщо б нам удалося з ниніш­ніх 30% опуститися хоча б до 15%, цього було б досить, аби назавжди покінчити з ганебною бідністю в тій формі, яка нині ще існує в Україні.

Елла Лібанова, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, "Праця і зарплата", № 4, січень 2006р.

Інф. Державна служба зайнятості