Своєрідним полігоном для апробації зовнішньополітичних сил України за часів президентства Ющенка стала Молдова, а точніше – так звана Придністровська Молдавська Республіка.

Як відомо, сьогодні в Одесі зустрічаються представники України, Молдови, Придністров’я і ОБСЄ для обговорення запропонованого Україною плану вирішення Придністровського конфлікту. Переговори можуть пройти і в форматі 7-ми сторін за участі ЄС і США.

Придністров’я для України – це, дійсно, основний тест на відповідність європейським правовим нормам.

Засудити у Вашингтоні тоталітарні тенденції на Кубі, у Білорусії чи КНДР – справа, звичайно, хороша, але ніяких конкретних дій на державному рівні не потребує. Інша справа – самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка, не визнана жодною країною світу. Тут тільки деклараціями уже не обмежитись. Так склалося, що саме від України в першу чергу залежить подальша доля цього напівдержавного утворення, яке, як вважає багато хто з експертів, існує значною мірою за рахунок контрабанди та для контрабанди.

На сьогоднішній день питання стоїть принципово: якщо Київ найближчим часом не візьме реальної участі у врегулюванні придністровського конфлікту, проблема затягнеться на довгі роки. Після цього буде недоречно говорити про європейські перспективи України (а позиція ЄС по придністровському питанню всім відома), і, тим більше, називати її „регіональним лідером”. Під урегулюванням проблеми Придністров’я слід розуміти, на думку деяких політиків, не що інше, як капітуляцію невизнаної республіки перед офіційним Кишиневом. Зараз деталі цього процесу обговорюються, в першу чергу з Україною.

Дипломатична активність нашої країни при вирішенні придністровського конфлікту уже принесла перші плоди – головним суб’єктом в регіоні стала Україна, посунувши традиційно сильні позиції Росії. Початок процесу поклав кишинівський саміт ГУАМ, що відбувся у квітні поточного року, коли був озвучений український план по врегулюванню конфлікту. Він налічує сім пунктів, що максимально відповідають інтересам самої України. План схвалили всі учасники саміту, у тому числі і Президент Молдови Володимир Воронін. А в червні з’явились ознаки того, що активність України на південному заході СНД перестає бути тільки дипломатичною – президент невизнаної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смірнов закликав Україну ввести у Придністров’я миротворчий контингент.

Між тим, дружба з Молдовою має не тільки політичний, але й економічний аспект. Оскільки Україна має намір об’єднати українську і європейську енергосистеми, відродити експорт української електроенергії в Європу, то територія Молдови розглядається українською владою як необхідна складова для поставок вітчизняної електроенергії на південь континенту.

Але євроінтеграційні устремління та економічні інтереси України – це далеко не єдина причина, яка спонукає нашу державу бути зацікавленою в якнайскорішій ліквідації напівкримінального анклаву біля власних кордонів.

Іншим аргументом, що повинен підштовхнути українську політичну еліту до якнайскорішого вирішення проблеми Придністров’я, є той факт, що сама Україна де-факто виступає в ролі перевалочного пункту, через який в Європу потрапляє зброя, тики і „живий товар”. За інформацією деяких джерел, щоденно через придністровську частину українсько-молдавського кордону проходить товарів на суму близько $1 млн., а такса за транзит складає близько 1%. Ще одним цікавим моментом є той факт, що більше 70% вантажів, що завозяться в Придністров’я – метал. А з української сторони найбільшими противниками наведення порядку на придністровському кордоні є політики і чиновники, що пов’язані з металургійним бізнесом. Будь-які міри української сторони по боротьбі з контрабандою на придністровській частині кордону вони називають „економічною блокадою” придністровського регіону.

Не слід забувати і про таку категорію, як „національна безпека”. Придністровська республіка може соціально „вибухнути” в будь-який момент. Для цього є всі передумови: переважна більшість населення живе за межею бідності, при цьому єдиним джерелом доходу для багатьох залишається все та ж контрабанда. Якщо врахувати характер правлячого режиму Придністров’я, який до того ж, як вважають, контролює контрабандний трафік, то можна припустити і можливість збройного конфлікту.

Та навіть виходячи з принципових позицій територіальної цілісності держави, Україна зацікавлена у найшвидшому розв”язанні проблеми Придністров’я. Півроку тому Україна також могла отримати власне „Придністров’я” (коли на з’їзді у Сєвєродонецьку висувалась ідея створення Південно-східної Української Автономної Республіки), а тому й не може схвально ставитись до молдовських сепаратистів, що відкололися по методиці, схожій на сєвєродонецьку. Хоча на тлі останніх „декларацій порозуміння” зі своїми принциповими ворогами, Ющенко, мабуть, вибачив „емоційно-автономістські” настрої Януковича та шанувальників його таланту.

Деякі ЗМІ стверджують, що у збереженні існуючої ситуації в Придністров’ї зацікавлений донедавна основний відповідальний за національну безпеку держави Петро Порошенко, оскільки він начебто має долю від „придністровського трафіку”. Проте, якщо це і так, то з трудом віриться, що інтереси „кума” переважатимуть над національними інтересами держави у зовнішній політиці Президента.

Ще одним мотивом для україноцентричного вирішення придністровської проблеми може слугувати той факт, що в ці дні Єврокомісія готується до прийняття рішення про здійснення моніторингу україно-молдавського кордону.

Питання „прозорості” українського кордону на його придністровській частині вже багато років слугує приводом для звинувачень на адресу офіційного Києва, особливо виходячи із ролі України як країни-гаранта в процесі політичного врегулювання придністровського конфлікту. За часів Кучми було багато бізнесменів, яким була вигідна неврегульованість придністровського конфлікту задля здійснення контрабанди. Така „незацікавленість” України була неприйнятна для Кишинева, а тому Молдова систематично переконувала ЄС та США у тому, що Київ підтримує режим Ігоря Смірнова в Придністров’ї.