Петро Димінський, народний депутат України, позафракційний, почесний президент ФК “Карпати”.

- Петре Петровичу, останній тиждень багато говорять про підвищення зарплати народним депутатам після зростання окладів працівників Кабміну. Як Ви вважаєте, чи це вмотивований крок?

- Я, чесно кажучи, не приділяв цьому питанню великої уваги і навіть не знаю, яка зарплата зараз у депутатів. Думаю, є набагато важливіші проблеми, у вирішенні яких я брав і беру активну участь. Це стосується насамперед дотримання тих обіцянок, які я давав своїм виборцям. Верховна Рада – це такий “навчальний заклад”, в якому можна вчитися вічно й залишитися двійочником. Єдине, чого можна навчитися тут на відмінно – нещирості у відносинах. Більшість старійшин парламенту йдуть на вибори й говорять постійно одне й те ж. А перестуши поріг Верховної Ради про свої обіцянки навіть не згадують.

Нещодавно, я дивився по телевізору наш львівський “помаранчевий майдан”, на якому виступали наші “постійні доповідачі” й звернув увагу на реакцію народу. Ще року не пройшло після Майдану, а подивіться, як мало людей прийшло. Люди починають розуміти, що собою представляє сьогоднішня влада, хто такі депутати та державні чиновники, яка справжня ціна мітингового патріотизму. Сьогодні довіра людей до футболу є значно більшою ніж до політики! Люди бачать, що тут немає фальші – через те і трибуни стадіону заповнені.

- Тобто Ви вважаєте, що депутати не заслуговують на підвищення зарплати?

- Про це мали б говорити люди зі сторони. Вважаю, що вони своє ставлення до цього достатньо виразно продемонстрували. Інша справа, що законопроект готувався ще Кабінетом Міністрів, яким керувала Юлія Тимошенко, і, наскільки я знаю, його ідеологія була зовсім іншою. Там передусім йшлося про підвищення зарплати працівникам бюджетної сфери - лікарям, вчителям, працівникам культури, які сьогодні найбільше потребують матеріальної підтримки, а звідки там взялися міністри, я навіть не знаю… А якщо врахувати ті цифри, які сьогодні називають як ціну за прохідне місце у списку на парламентські вибори то у наступній Верховній Раді будуть засідати одні мільйонери. Тому народним депутатам пасувало б першим поділитися з бідними, а не думати про себе. Щоправда серед багатих людей не всі злодії, а теж є люди, які мають ме право говорити правду. Це насамперед ті, що стали багатими, завдяки своїй підприємницькій винахідливості, працюючи в межах чинного законодавства, а не розбагатіли на хабарах чи сумнівних оборудках. Але це вже інше питання.

- Ви казали, що не знаєте розміру своєї зарплати…

- Так, бо я ніколи її не отримував. Ще у 2000 році, коли я прийшов керувати на НПК “Галичина” тоді на підприємстві був створений благодійний фонд, куди повністю перераховували зарплату ів Спостережної ради. А коли я став депутатом, моя депутатська зарплата автоматично пішла туди ж. Не знаю, наскільки власне мої виборці вали від цього “підвищення”, але щодо мене особисто то я можу чесно дивитися їм у вічі.

- Але ж депутатам наступного парламенту не доведеться дивитися в очі виборцям, бо мажоритарників не буде взагалі, а зі “списку” важко щось вимагати.

- Я нічого не хочу говорити про тих людей, які прагнуть потрапити в парламент на цих виборах. Я просто хочу знайти відповідь на запитання чи не відчувають себе ошуканими люди, які рік назад відстоювали ідеали Майдану? До речі, чомусь ніхто в річницю Помаранчевої революції не звітує про те, що зроблено у країні за цій рік, натомість усі говорять про те, яке, мовляв, велике свято. А у Львові люди на мітинг не вийшли. А ті, що прийшли, розвернулися геть, коли підійшов до мікрофона Петро Олійник зі словом “від влади”…

Звичайно, я далекий від думки, що сьогодні у нас все погано! Зрушення є, насамперед в частині громадянських свобод. Однак не думаю, що вони є такими глибокими і радикальними як очікувалося. Простий приклад: місяць тому на засіданні комітету з питань ПЕК я поставив три запитання міністру Плачкову і голові НАК “Нафтогаз України” Івченкові, які стосувалися питань енергетичної безпеки держави. Дотепер жодної відповіді на них я не отримав. Більше того, попри велику кількість журналістів, присутніх на цьому засіданні, жоден засіб масової інформації навіть не зв про мою позицію. А ми сьогодні тішимося, що узаконене державне свято День Свободи!

Мені особисто також дуже прикро, що Віктор Андрійович дотепер так і не зміг знайти спільної мови зі Сходом, а залишається фактично президентом Західної України. На це не треба ображатися, треба щось робити, передусім, у кадровій політиці. Якщо Віктор Андрійович не зверне увагу на кадрову політику, то ці вибори можуть привести до реваншу кучмістів. І про це говорю не лише я – про це всі говорять, за винятком хіба його оточення.

На жаль, я особисто за цей рік не зміг зустрітися з Ющенком. Взагалі ж я особливо боюся щоб не переплутали демократію із вседозволеністю. Бо така “демократія” може привести до серйозних міжнаціональних та міжрегіональних конфліктів. А вже певні сигнали є. Наприклад, коли львівські “Карпати” грали з донецьким “Шахтарем”, були спроби розпалювання міжнаціональної вонечі. Хоча це спорт, а не політика, навіть тут намагаються вбити клин між Сходом і Заходом України. Цього не можна допустити!

- Ви зли про енергетичну безпеку. Як на ній позначиться плановане будівництво нафтопереробного заводу у Бродах, про яке йшлося не Економічному і у Львові?

- Новий нафтопереробний завод? За три мільярди євро? Знаєте, більшого безглуздя я від влади не чув за всі часи її існування. Не знаю, чи сам Петро Олійник до того додумався, чи йому хтось підказав… Я говорив на засіданні парламентського комітету: “Дайте мені три мільярди євро — я за ці гроші викуплю всю нафтову промисловість України, а на решту коштів побудую ще пару заводів”. Просто не знаю, як люди на відповідальних посадах говорять такі речі. Вони або зовсім на тому не розуміються, або просто всіх решту мають за дурнів. Тому хай би люди не слухали і не вірили цим пустопонім обіцянкам. А Петро Михайлович хай краще розбереться з тубдиспансером у Соснівці, щоб його не блокували у приміщенні адміністрації, і з “Сільмашем”, який явно хочуть довести до банкрутства, а потім викупити. А кому і де будувати заводи – хай краще про це говорять і вирішують спеціалісти.

- Якщо Ви стверджуєте, що Петро Олійник не розуміється на нафтопереробці, як сприймати його заяви про спад виробництва на НПК “Галичина” і ухиляння від сплати податків ?

- Коли я прийшов на завод п’ять років тому, він переробляв 200 тисяч тонн нафти на рік і зарплата працівників була в середньому 200 грн. Коли я йшов звідти, обсяг переробки складав 1 млн. тонн, а зарплата – понад 1000 грн. А сьогодні, хоча я вже давно не є його акціонером, виробництво зросло ще у 2,5 рази – до 2,5 млн. тонн. І Єремєєв, що б про нього не писали, - дуже серйозний і талановитий керівник. Але з цієї позиції зрозуміло, чому не зли про ті запитання, які я поставили Івченку.

А я просив, аби надали інформацію (і для поширення в пресі також) про баланс газу, який перебуває в українських газосховищах і кому він належить, аби показали рішення тендерних комісій на матеріально-технічне забезпечення і щоб повідомили, в яких банках, під які гарантії і на які цілі взяті кредити на 5 млрд. євро. Якщо з цих кредитів планують будувати завод за 3 млрд., та ще й напередодні виборів - тоді багато стає зрозумілим. І у зв’язку з цим для мене зрозумілими стають чисельні нападки на уряд Ю.Тимошенко, звинувачення його в бензиновій, мясній, цукровій та інших кризах. 26 листопада спливає термін, протягом якого я мав отримати відповідь на депутатський запит. Подивимося. Народ повинен знати куди йдуть його гроші!

- А як Ви оцінюєте ситуацію у Львові напередодні виборів мера? Ходять чутки, що Ви відмовилися підтримувати Богдана Федоришина…

- Знаєте, ще тоді, коли я балотувався у парламент, виборці в окрузі питали у мене, кого я пораджу їм обрати мером. Я відмовлявся, казав, що вибори мера – справа мешканців міста. Між тим зізнаюсь відверто, що з усіма серйозними претендентами на посаду міського голови у мене нормальні, ділові стосунки.

Особисто мені ніхто не потрібен! Я самодостатній. Але вважаю, що для Львова потрібна в першу чергу ма людина, яка, підкреслюю, матиме ме, право зайняти це місце й дивитись відкрито людям у вічі. Де раніше були ті претенденти, які сьогодні з коштовних біг-бордів та екранів телевізорів розповідають, як до глибини свого серця вони люблять Львів і турбуються про його мешканців?

- Тобто серед оголошених прізвищ Ви такої людини не бачите?

- Ну, бачу я чи не бачу… Ще й кандидатів нема – є лише претенденти. Але якби я когось підтримував, я би звернувся до жителів міста з відповідною заявою. Не знаю, чи мені би повірили, і чи це пішло би на користь кандидату, бо кожна людина, яку я б готовий був підтримати, відразу потрапить під серйозний прес з боку тих, хто цього боїться. А боятися є кому. Якби я підтримав цю людину, то взяв би на себе відповідальність і зробив би усе для того, щоб у місто прийшли серйозні інвестиції, необхідні для вирішення проблем міста.

А те, що сьогодні робиться у Львові… Бідні львів’яни. Якщо навіть Писарчук “мо готовий” балотуватися! Якщо у нас далі будуть йти до влади, щоб приватизувати фабрику, узаконити свій ринок, то громадяни мають колись це зрозуміти. А якщо не зрозуміють, так і будуть жити за прислів’ям “бідний, бо дурний, а дурний – бо бідний”.

Я раджу нашим виборцям дивитися не на тих, хто буде очолювати п’ятірки в парламентських списках, хоча це дуже важливо, але придивляться дуже уважно до кандидатів у місцеві ради. Я раджу їм обирати людей, які менше обіцяють а більше роблять! Хай не слухають тих, що вже чотирнадцятий рік поспіль щоразу перед виборами розповідають про останній шанс, для того, щоб змінити життя в Україні на краще, а судять про претендентів по їхніх справах.

- То, може, насправді варто відокремити в часі вибори до парламенту і до місцевих рад, щоб люди мали час роздивитися, кого обирати?

- На це я маю свою думку. Бюджет кампанії і так за мінімальними підрахунками складає півмільярда, а фактично дотягне до мільярда. А це бюджетні кошти. До того ж, сьогодні вибори ще можуть бути відносно чесними, бо задіяти адмінресурс владі буде доволі складно. А дати їм відстрочку ще на півроку – хто знає, що може змінитися і як потім проводити ці вибори. Тож нехай обирають у березні, поки є можливість, яка, справді, може виявитися для нас усіх доленосною.

VIP "Vлада I Pолітика"