Як ви думаєте, що спільного між нищівним розгромом 2-ої Тихоокеанської ескадри російського флоту в Цусимській протоці (27 травня 1905) та виходом ста тисяч обурених киян на Майдан Незалежності (22 листопада 2004)? Ні, повна поразка російського імперіалізму тут абсолютно ні до чого. Та й взагалі, в історії будь-якого народу чимала кількість і поразок, і перемог, з плином часу сприймається більш, ніж відносно. От, скажімо, розбив ущент гетьман І.Виговський у 1659 російську армію під Конотопом, – нібито, перемога повна, проте зиску від неї “нуль”. Селян починають масово підбурювати на „народні” повстання, старшина не без участі російських посланців поринає у міжусобні інтриги…і відкритий шлях на Москву вже нікому не потрібний.

А, приміром, у росіян після 1991 року стільки вже поразок було (і обстріл парламенту танками, і боротьба з кавказькими сепаратистами, з її Будьоновском, Бесланом і т.д., і трагедія з “Курськом”, і несподіваний розквіт націоналізму), що дружити з ними “глибоко та стратегічно” не дуже й хотілося б. Однак, поки Україна не вирішить у короткостроковій перспективі питання диверсифікації постачання енергоносіїв, а в довгостроковій перспективі – гарантування своєї енергетичної незалежності, й проблеми Росії на міжнародній арені, й всі поразки Москви на українському фронті, будуть вимушено сприйматися офіційним Києвом, як дрібні прорахунки кремлівського керівництва.

Отже, спільне між двома зними подіями те, що ніколи в жодному підручнику з історії не будуть описані внутрішні відчуття безпосередніх учасників бойових дій! Їхні “персональні правди” нікого не цікавлять (це, зрештою, зрозуміло, нині на Землі вже 6,5 мільярдів правд нараховується). Усіх цікавить лише вона одна, – себто, істина. Проте, якщо професійний історик розуміє під істиною ніколи не остаточне, а лише найбільш оптимальне на цей поточний час бачення тих чи інших явищ, сформоване внаслідок діалогу низки запропонованих фахівцями інтерпретацій/реконструкцій, то для авторів учбових посібників істиною є, переважно, власні погано обґрунтовані версії подій (якщо, не цинічна брехня) та національне самовихваляння. В нашому випадку це стосується риторики про розвинене громадянське суспільство, розрив з тоталітарним минулим, економічне зростання, зміцнілий середній клас, консолідацію політичної нації та сталі демократичні традиції, починаючи від…(ну, це залежить від ступеня “обізнаності”: для кого – від проектів М.Костомарова, для кого – від запоців, для кого – від русичів, для кого – від “української трипільської культури”). Звісно, Майдан недвозначно і переконливо засвідчив зростання консолідації та політичної зрілості громадян України. Однак, проблема в тому, що, коли в книжці пишеться, наприклад, про позитивні зрушення у свідомості мас і, при цьому, не береться до уваги свідомість кожного, хто ту масову свідомість, власне, й формує, то ці та інші, в принципі, розумні твердження скидаються на пафосну маячню.

З початком у СССР горбачовської “перебудови” газети також писали про зміну свідомості мас, а виявилося, що як був радянський людський матеріал ніяким, так він таким і залишився, і мав він на увазі й всю ту “перебудову”, й суверенну Україну. Так що, якби під час підрахунку голосів на референдумі 1 ня 1991 наша партійна номенклатура не дала певних вказівок, рухалася б свідомість мас і далі в позитивному напрямку. Втім, отриманий результат був цілком відповідним, усі ми пам'ятаємо і маємо чесно визнати: впевненості в тому, що самостійна Україна – це назавжди, не було. Ба більше, президентські вибори 1994 року з перемогою на них 100-відсотково проросійського Л.Кучми (як це випливало з його електої кампанії), здавалося б, поставили на нашій незалежності хай не жирну й останню, але обережну першу крапку. Між іншим, у зв'язку з низкою як внутрішніх, так і міжнародних скандалів, які супроводжували два терміни правління другого президента, та внаслідок гіпертрофованої демонізації Л.Кучми в ході виборчих перегонів 2004, факт абсолютно казкової трансформації (принаймні, так виглядало ззовні) політика, котрий пов'язувався більшістю з надією на реставрацію в той чи інший спосіб СССР, ніколи не порушувався і не пояснювався, залишаючись для багатьох повною таємницею. Хоча, загалом, різні сумнівні сюжети стосовно воз'єднання з Москвою виникали за Л.Кучми постійно й зрештою вилилися таки в більш, ніж загрозливу авантюру з Єдиним економічним простором. Так що впевненість у обранні українцями свого власного шляху хоч і зростала, проте, як її було замало в 1991, так її не вистачало для повного щастя і в 2004-му.

Але після Майдану все змінилося – суспільство, нарешті, перейшло точку, після якої вороття у минуле неможливе. Як виявилося, ніхто раніше з проукраїнських політиків не додумався зробити потрібний акцент. Тринадцять років українці боролися за свою власну долю, перебуваючи в рамках таких бінарних позицій, як зубожіння–добробут, імперія–республіка, капіталізм-соціалізм, Європа–Азія, шовінізм-толерантність, патерналізм–транспарентність тощо. Боролися і…постійно програвали. Й лише 2004 привніс у наше життя протистояння чесності та брехні, мості та вседозволеності, що й уможливило появу справжнього, навіть багато в чому ірраціонального феномена, під умовною назвою Майдан. У листопаді 2004 люди “били на сполох” не лише через вибір на користь демократії, а, насамперед, через високу ймовірність повної втрати мих засад життєвої поведінки. У першу чергу людей вивела на вулиці не загроза повернення України до рівня російської колонії, а загроза перетворення її на мега-зону з поширенням серед її мешканців кримінальних норм і зеківських правил.

Стояти на центральних майданах столиці та обласних центрів і думати виключно про розбудову підвалин демократичного суспільства не здатен жодний простий смертний. Якби люди виходили на свої середмістя лише заради такої абстракції, як “заможна Україна”, то ще невідомо, чим би все це могло скінчитися у випадку розвитку подій за більш сумним сценарієм. Якби на котромусь з майданів полилася кров, ця абстракція далеко не в кожній особі могла б подолати страх та інстинкт виживання. Проте, люди переступали через своє минуле і сучасне, через свої уподобання та обов'язки, через свої робочі та перспективні плани, через своїх друзів і родичів, зрештою, переступали через свої шлунки та піклування про здоров'я не лише заради “заможної України”, а, передусім, заради своєї особистої честі та гідності – і саме це стало вирішальним елементом осінньо-зимових подій в нашій державі.

Коли людина виходить боротися за свої персональні честь і гідність, вона автоматично робить вибір, на який ніщо вже не здатне вплинути, включно з танками, автоматами, снайперськими гвинтівками, брандспойтами та нервово-паралітичними газами. Особливо це стосується перших трьох днів (22-24 листопада): до моменту оприлюднення промови державного секретаря США Коліна Пауела з оголошенням рішення Вашингтону не визнавати результати українських президентських виборів, після чого якісь мляві заяви зробила і Стара Європа. Ті люди, котрі спалили мости протягом цих трьох днів, були готові до всього – і це найголовніше. Бо навіть, якби в цих людей нічого не вийшло, ні жодний батіг, ні жодний пряник не змогли б витравити з національної пам'яті українців правду про те, що декілька сот тисяч громадян перебороли свій страх і перейшли через власний Рубікон. Це вже (!) була перемога, яку б ніщо не змогло знівелювати в подальшому.

Карно-репресивна система СССР була настільки потужною, що спромоглася подолати відчайдушний опір сталінізмові на Західній Україні та в республіках Балтії – це факт. Та хіба хтось насмілиться заперечити те, що свідомість населення на вказаних територіях суттєво відрізнялася від будь-яких інших регіонів більшовицької імперії й була найменшою мірою інфікована вірусом так званої совковості? Подальша доля нинішньої України може змінитися як завгодно. Теоретично, ідеали “помаранчевої революції” можуть, у цілому, зазнати поразки. Саме тому необхідно розвивати перемоги, досягнуті на Майдані. Однак, незалежно від того, що станеться в найближчому майбутньому з цілями “революції”, Україна вже (!) отримала свою велику перемогу в особі всіх тих, хто зробив у листопаді-ні 2004 власний рішучий крок, вийшов на свій персональний Майдан. Усі ці люди складають той безцінний капітал, який сьогодні – на початку XXI століття – явно цінніший і важливіший і за землю, і за корисні копалини, і за радянську економічну інфраструктуру.

А от уявімо, що фальсифікацій не було, і В.Ющенко чесно й прозоро переміг В.Януковича, отримавши 60% голосів електорату проти 40%, а потім, чи навіть раніше, в країні почалося…ну, що зараз, власне, й коїться. Особисто я так собі припускаю, що після такого крутого й (як воно, напевно, виглядало б) остаточного облому, принаймні ина тих бійців, що заполонили собою наприкінці осені 2004 головні площі цієї держави, пустила б собі скупу сльозу й… опинилася б у Польщі, Чехії, Італії, Канаді, Штатах, зрештою, в Аргентині. Натомість, після Майдану стало зрозуміло, що в цій державі можна залишатися й народжувати дітей. І, головне, зовсім не тому, що пореволюційний уряд домігся радикального збільшення матеріальної допомоги при народженні дитини (грошей ніколи не буде вдосталь), а тому, що в цій країні відбулася радикальна зміна свідомості – і не в якихось ефемерних народних мас, а в реальних кількох сот тисяч осіб. Саме з ними й асоціюватимуться найближчим часом слово “Україна”.

Існує, принаймні, одна характерна ознака, в межах якої мешканці, приміром, Луцька та Луганська є абсолютно ідентичними. Ні, мова йде не про необхідність щоденного споживання харчів, їсти взагалі потрібно всім – і в Любліні, і в Лос-Анджелісі… Йдеться про те, що східні українці переконані на всі 100%, що знають усе (принаймні, все, що їм потрібно) про “западенців”. Те саме стосується українців західних. І перші, й другі, звісно ж, помиляються. І справа тут не у регіональних відмінностях України, які даються взнаки геть у всьому – від психології населення того чи іншого краю до специфіки його економічного розвитку. Ця проблема, і її причини, здебільшого, історичні, що до неї призвели, є широко відомими. Розгляньмо дещо інше питання, дотичне до проблеми несхожості регіонів.

У самий розпал “революції”, журналісти “5” телеканалу за сприяння своїх колег з різних областей України влаштовували телемости між містами – спаринг-партнерами. Під час одного з таких телемостів між Львовом і Харковом я пережив стан просвітлення. По-перше, на рівні ідей харків'яни, переважно, мололи всілякі дурниці, тоді як львів'яни, як на мій хлопський розум, говорили речі неспростовні. Разом з тим, на рівні вербальних тембрів та інтонацій слобожанці виказували спокій і повагу (бодай, позірну) до своїх опонентів, тоді як галичани були агресивними та роздратованими. Несподівано для себе, я втямив, що, загалом, для стороннього ока, перші виглядають набагато привабливіше, ніж другі, позаяк зверхність і зневага (навіть, стримувані) ні до чого конструктивного не призводять. По-друге, журналіст з харківської телестудії поставив представникам обох міст геніальне запитання: “Хто з вас був у Львові й, відповідно, у Харкові?” Виявилося, що з присутніх на телемості близько 15 слобожанців у місті Лева бувало двоє, тоді як з 15 галичан першу столицю УРСР жоден ніколи не відвідував (у той самий момент все й постало на свої місця).

Наша історія склалася так, як вона склалася. Але, після приєднання до УРСР у 1939 році Волині, Галичини та Поділля, у 1940 – Буковини та частини Бесарабії, у 1944 – Закарпаття та в 1954 – Криму, жителі республіки мали до 2004, відповідно, 65, 64, 60 і 50 років на пізнання одне одного, на освоєння та засвоєння нових просторів, на розширення своїх зв'язків, а відтак і можливостей, на поглиблення інтеграції. Очевидно, що під багатьма кутами зору і в рамках різних аспектів зроблено було чимало. Проте, як довів листопад 2004, – чимало, але недостатньо, якщо заїжджим PR-технологам вдалося настільки легко переконати ину населення держави в широкому побутуванні теорії “України трьох сортів”.

Наша любов до батьківщини виявилася офіціозною патетикою. Насправді, нас нічого не цікавить, окрім власного хутора. Навряд чи багато українців, зокрема з центру чи півночі держави, побувало в Донецькій області з туристичною метою. Приміром, аби відвідати національний парк “Святі гори” зі Свято-Успенською Лаврою, солоними озерами та цілющими грязями, або Соледар з його соляними шахтами та підземними галереями, або ж заповідник “Кам'яна Могила” – скельний острів посеред степу, що був сакральною місциною в давніх народів і породив з тих часів багато цікавих загадок.

Я не уявляю собі людини, котра б не любила Криму – півострів, звісно, відвідало багацько українців. Та я маю сумнів, що великій частині кримчаків довелося споглядати вражаючі середньовічні фортифікації Кам'янця-Подільського, королівський замок-в'язницю в Мукачевому, де під час Наполеонової навали зберігалася корона угорських королів, вишукані католицькі костьоли Галичини з потьмянілими від часу вітражами, з покаліченими більшовицькими активістами фігурами святих, заляпаними кров'ю священиків фресками, готичними “трояндами” порталів, бароковими ліпленням і різьбленням… Я також маю сумнів, що чимало закарпатців збагатили свої враження відвіданням степового заповіднику “Асканія-Нова”, а більшість мешканців Одеської області підіймалася на Говерлу, зрештою, просто була в Карпатах. Дорогі браття та сестри, до дупи і політиків, і їхню політику. Спільні міжрегіональні підприємства, міжобласні шлюби, а, передовсім, активний туризм – ось, що врятує нашу вітчизну від непорозуміння, сепаратизму та передчасної федералізації! Не будьмо лінивими та упередженими!

Між іншим, ректор Українського Католицького Університету (м.Львів) о.Борис Гудзяк зрозумів це дуже швидко й влаштував узимку 2004 безпрецедентну акцію “Різдвяна свічка”, в рамках якої на гостини до столиці Східної Галичини було запрошено молодь з центральних, східних і південних областей України. Ця акція, погано продумана, погано підготовлена й у цілому влаштована нашвидкуруч, пройшла абсолютно блискуче! Думаю, розписувати її й реальні, й евентуальні результати немає необхідності. Шкода, але після того, як “революція” скінчилась, і телемости на “5” телеканалі розтанули жодне з міст Південно-Східної України не влаштувало акцію ввічливості навзаєм.

Та й чому треба знову наголошувати лише на цій вісі Схід-Захід? Чому б киянам і надалі не підтверджувати свій статус “толерантних і відкритих для всіх” жителів столиці, що вони так блискучо продемонстрували під час “революції”? Якщо галичани почали розкручувати таку культурну міфологему, як “особливо чарівним Львів є у зимово-різдвяний період”, то, чому б киянам не влаштувати якусь акцію, на кшталт “неповторний травневий Київ” приймає цього року Чернівці (я не вірю, що всі буковинці добре знайомі зо всіма культурно-розважальними принадами столиці), а, наприклад, наступного року –“Київ травневий приймає Суми”. І так далі, поки Україна не ввійде до Шенгенської зони, а рівень зарплатні пересічного українця дасть йому можливість поїхати знічев'я до Дрездена, аби розвіяти свою нудьгу в тамтешній картинній галереї. І тоді цю практику можна буде поширити на загальноєвропейські рамки, тим більше, що в Києва (підозрюю, що і в декотрих обласних центрів) просто до біса так званих міст-побратимів.

Навряд чи хтось насмілиться безапеляційно стверджувати, що Україна є пошматованою територією, розрізаною на окремі кавалки. Однак, відчуття певної дискретності нашої держави, її не-цілісності, безумовно, було присутнє в кожного, а після “революції” – лише загострилося. При цьому, якщо переведення України на федералістський тип державного устрою (що, гіпотетично, цілком реально, хоча й в не близькому майбутньому) допоможе або усунути, або пом'якшити, або нейтралізувати регіональні відмінності на соціально-економічному рівні, то на ментальність, культуру, побутову поведінку це аж ніяк не вплине. Безумовно, я проти будь-якої уніфікації, нівеляції й абсорбції. Але на все має бути своя “золота середина”. І подолати зну дискретність нашої держави федералізація України ніяк не зможе. Проте, це може здійснити звичайний “маленький українець”, за умови, що він зробить вибір не на користь ю в судинах та “мильної опери” у вечірньому телевізорі, а на користь, скажімо, відвідання біосферного заповідника в дельті Дунаю. Мої глибокошановані співгромадяни, давайте спочатку позбавимо Україну статусу “terra incognita” у власних очах, а потім уже почнемо вимагати адекватного ставлення до неї з боку брюсселів та вашингтонів.

Українці “біло-блакитного” табору не мали свого Майдану не через те, що вони не подбали завчасно про вивчення та використання західних PR-технологій (за їхньою версією), а тому що їхні претензії на власний Майдан носили не загальносуспільний, а вузько корпоративний характер – були спрямовані на підтримку конкретного політика, а також проти іншого конкретного політика. Вже якось навіть незручно вкотре наголошувати, що “помаранчеві” українці були готовими стояти на смерть аж ніяк не за окрему персону з передвиборчої коаліції “Сила народу”, завдяки чому, власне, їхній Майдан і вдався. Пан Н.Шуфрич і компанія воістину сто разів мали б рацію, називаючи Майдан “антиконституційним заколотом”, якби “помаранчеві” повстали суто з ненависті до режиму дискредитованого Л.Кучми та з бажання підтримати багатообіцяючого В.Ющенка. Якби “двічі поганий” В.Янукович за підтримки “тричі поганих” Л.Кучми та В.Медведчука чесно переміг В.Ющенка, скажімо, на 1,5% голосів (подібно до вже дворазової ситуації в США), то “помаранчеві” не мали б мого права на “революцію”.

Це дуже важливо усвідомлювати тому, що в нашій державі з'явилася нова, нечувана досі спокуса – спокуса Майданом. Серед перших нею було зваблено (ну, кого ж, як не жінку?) Юлію Тимошенко. Вже в березні 2005 щойно призначена пані прем'єр, звертаючись до депутатів парламенту в цілому та до голови Верховної Ради В.Литвина зокрема, заявила, що, в разі неухвалення нових законів, потрібних для вступу держави до Світової організації торгівлі, під стінами парламенту з'явиться новий Майдан. Зрозуміло, що це був не шантаж, а революційний запал, однак, не варто було Юлії Володимирівні погувати новим Майданом. Після цього згадувати Майдан всує і пророкувати його можливості у день прийдешній почав кожен другий “помаранчевий” боєць. Звісно, що про унікальність і чудесність Майдану говорилося цілком слушно та справедливо, проте, на жаль, чомусь не робилося наголосу на тому, що Майдан виник вимушено, в абсолютно ненормальних умовах розвитку суспільства/нації/держави, з огляду на що, Майдан і сам деякою мірою є явищем не нормальним, – адже навіть “ніжні/оксамитові/трояндові/помаранчеві” революції все одно є відхиленням від норми – від еволюції.

Майдан став неймовірно адекватною відповіддю, на ту ситуацію, що склалася в Україні станом на листопад 2004. Він став “золотою”, ні – “платиновою серединою” між посиленням авторитаризму, млявим та пасивним громадянським опором, вуличними сутичками, масовою еміграцією, реалізацією сепаратистських ідей, подальшим “зомбуванням” населення, залякуваннями громадянською війною, зрештою, цілковитим розвалом самостійної соборної держави. Проте, завершення “помаранчевої революції” мало, водночас, означати наше повернення на шлях еволюції. З огляду на це, і погрози новим Майданом, і пророкування нового Майдану, є нонсенсом, оскільки, по-перше, такі заяви автоматично применшують роль Майдану-2004, ставлять під сумнів незворотній характер досягнутих завдяки йому змін, а, по-друге, ці заяви виявляють відсутність віри промовців, як у власні сили, так і у спроможність всього Українського Народу.

Зайве наголошувати на тому, що цілодобова еволюційна праця на благо розбудови держави на разі є важчою й не є менш важливою, ніж цілодобові революційні чергування на зимових вулицях. Всі, хто вперше виходив на Майдан після третього дня мирного опору, могли мати різноманітні протидії своєму вибору, проте, хоч би як там було, вони вже наслідували найрішучіших бійців революції, вони вже долучалися до когось. А з лютого 2005 кожному з нас у кожній черговій ситуації вже немає на кого сися, вже необхідно самостійно відповідати на виклики життя й відповідати так, аби не заплямувати мети та ідеалів Майдану.

Між іншим, угорці, і 1956-го під час масових розстрілів антикомуністів, чехи, котрі з'являлися на цей світ у 1968-му під мирний ляскіт гусениць радянських танків, поляки, народжені в 1980 разом із “Солідарністю”, яка тільки ставала на ноги в ході голодувань і страйків гданських докерів, – всі вони просто не могли не замислюватися над тим, у який історичний момент їм судилося дістати свої тілесні оболонки. І я напевне знаю, про що не раз розмірковувала більшість з них, – ці думки починалися приблизно так: “Якби ж то тільки я міг бути там…саме в той момент…вже я б ніколи не лишився вдома”. Погодьтеся, одна справа – бути румуном, народженим у 1988-му в оточенні черг за ковбасою, й зовсім інша – прийти в цей світ лише через якихось дванадцять місяців. Й пізніше дізнатися, що коли ти ще був прив'язаний пуповиною до матері й несамовито кричав, за кілька чи там за кількасот кілометрів від тебе товариш Н.Чаушеску був прив'язаний мотузкою до шибениці й промовисто мовчав – такі речі не можуть не залишити свого відбитку на людській психіці. Відтак, на учасниках революційних потрясінь лежить відповідальність донесення до наступної генерації (а це буде така сама гаряча та запальна молодь, яка “рватиметься до бою”) правильності розуміння цих потрясінь, зокрема, розуміння причин їхньої унікальності. Бо, інакше, кожне нове покоління прагнутиме будь-що відзначитися у своїй власній революції.

Якщо ви також стояли на холодних майданах гарячої зими 2004, і ваша дитина, знаючи про це, жалітиметься, що не змогла взяти участі у святі зміцнення духу нації, ви могли б сказати їй, приміром, що ідеали Майдану можна розуміти дуже широко і що досягати мети Майдану можна цілком по-різному, наприклад, не приховуючи ставлення до вчительки через її непедагогічні вчинки; не говорячи неправду про свої шкільні оцінки; не крадучи іграшок у своїх подружок; не кидаючи обгортки від цукерок на тротуар; не витоптуючи траву з квітами на клумбах… оскільки всі ці дії входять у повне протиріччя з імперативом Майдану на функціонування відкритого громадянського суспільства, вільних мас-медіа, “прозорої” конції в умовах ринку, належної охорони довкілля та всіх інших супутніх речей.

Віталій Шинкаренко, ДИАЛОГUA