Політична реформа, парадоксальним чином, стала найвагомішим результатом подій, які отримали назву “Помаранчева революція”. Тому що лише вона дійсно змінює умови, у яких надалі існуватимуть політичні сили України, надає їм іншого статусу, а їхнім діям – зовсім іншої ваги.

“Майдани” додали політичним партіям головного – їх подальша доля опинилася у їхніх власних руках, а арбітр, що її визначатиме, відтепер перебуває не на вулиці Банковій, у Москві чи у Вашингтоні. Він в березні наступного року прийде на виборчі дільниці. Змінилося, в першу чергу, ставлення виборців до виборів, а також вимоги, за якими оцінюватимуться політики та політичні партії.

Якщо бути більш конкретним, то запропоновані правила політичної гри ставлять політичні партії безпосередньо “перед обличчям” виборців, реальних проблем, що потребують вирішення, а також перед необхідністю визначати перспективи розвитку власної країни. Останнє полягає в тому, що на політичні партії буде з 1 січня 2006 року покладено реальний обов’язок формувати, реформувати, а також підтримувати певну систему соціальних, економічних і правових відносин у суспільстві. Крім того, вони фактично нестимуть відповідальність за визначення пріоритетів майбутнього цього суспільства. А відтак, “політичне дитинство” закінчується й починається доросле життя.

Можливо, саме з огляду на викладені вище обставини, зараз у партійно – політичному середовищі спостерігається певна розгубленість, яка виливається у хаотичність поведінки та політичних вчинків. Умовно кажучи, “” ніхто не модерує. Кожна політична група, яка реально претендує на місце й достатню вагу у прийдешній державній системі України, тобто на чисельну фракцію в Верховній Раді, стикнулася з необхідністю власними зусиллями забезпечити собі політичну самодостатність. Не в останню чергу й тому, що лише політична самодостатність та перспективність здатна забезпечити й самодостатність фінансову, а зовсім не навпаки. Остання теза достатньою мірою підтверджена ще за результатами парламентських виборів 2002 року на прикладі сумної долі “Жінок за майбутнє” та “Команди озимого покоління”.

Президент Ющенко своєю поведінкою поставив політичні сили країни у достатньо цікаву, мало не унікальну ситуацію. Його схильність до роззосередження політичної відповідальності, природа якої не є темою даної статті, призвела до того, що жодна з провідних політичних сил не може чітко позиціонувати себе як провладна чи опозиційна. Вагомість політичної сили визначається, у даному контексті, наявністю фракції у Верховній Раді, яка гарантує місця у виборчих комісіях і спроможність контролювати хід виборчого процесу. Найкращим прикладом може бути останнє голосування за нового Генерального прокурора. У свідомості населення, а також за фактом перебування у складі уряду, такі партії як СПУ, УНП та ПРП досі залишаються “провладними”. Однак, відповідно до підсумків зного голосування за не останнього в країні у сенсі політичної ваги посадовця, владу в Україні підтримують СДПУ (о), “Партія регіонів”, НПУ Литвина, КПУ та дрібніші “опозиціонери”, до яких буцімто застосовувалися “політичні репресії” та “популістська реприватизація”. Щодо фракції “БЮТ”, яка також не підтримала пана Медведька, то, згідно з опитуваннями, виборці не вважають цю силу ані провладною, ані опозиційною. Однак ті ж опитування свідчать, що рейтинг послідовники Юлії Тимошенко мають мало не найбільший ( в залежності від ступеня “прихильності” конкретної соціологічної служби).

Про що ж говорять опубліковані останнім часом соціологічні дослідження? Та про те, що самодостатність і відповідальність, що з неї випливає, тої чи іншої політичної сили стала (і в цьому, як зазначалося вище, чимала заслуга діючого Президента) певним критерієм і визначальним сигналом для виборців. Самодостатність виборець при цьому сприймає доволі просто – як здатність окреслювати свої політичні позиції на національному рівні та відстоювати їх. А останнє вже є вагомим сигналом для орієнтації на політичну партію тих чи інших представників бізнесу, або навіть олігархів. Саме в такому контексті можна розглядати як перехід до соціалістів “народного олігарха” пана Бойка, так і ту непересічну роль, що її грає поруч із Володимиром Литвином пан Ігор Єремєєв, який, з огляду на депутатський статус, звісно, зовсім немає зараз стосунку до масштабного нафтового бізнесу…

Ще одним критерієм самодостатності є наявність у політичної сили перспективної ідеологічної спрямованості. Мова при цьому йде саме про спрямованість, а не про чітку ідеологію, яку в умовах динамічних суспільних змін ніхто, звісно, остаточно сформулювати не може. Якщо взяти програми провідних партій, то часто – густо знайдемо там майже один і той самий набір загальних фраз і побажань. Однак, якщо партія претендує на самодостатність, пріоритети все ж таки розставлено або у програмі, або за допомогою іміджевих рис діяльності, або ж це безпосередньо робить лідер. Останнє перш за все стосується “Партії регіонів”, “БЮТ” та НСНУ. Ця складова в Україні традиційно недооцінюється у порівнянні з такими “вагомими” факторами як доступ до адмінресурсу та наявність ресурсу фінансового. Однак, знову ж таки, виходячи з досвіду 2002 року, помноженого на зміни у свідомості людей, що їх викликала “помаранчева революція” можна впевнено говорити, що вагомість “ідеологічної адекватності” запитам суспільства, а також, що найголовніше – відповідності поведінки проголошуваним ідеям значно зросла й політики це вже помітили.

Нарешті, з огляду на зміни у законодавстві, що стосуються ролі партій у виборах до місцевих рад, на перший план для політичних сил виходить наявність реальних та дієвих регіональних структур, здатних займатися агітацією, рекрутувати ів виборчих комісій, контролювати сам процес виборів та висувати достатню кількість кандидатів у депутати. Поки що модні останнім часом (у зв’язку із “помаранчевими подіями”) ідеї розбудови партій як мережевих структур замість традиційних вертикально – ідеологічних не знаходять, як здається, достатнього підтвердження в сенсі ефективності та стійкості. Для прикладу можна порівняти такі партії як УНП Костенка та славнозвісна “Пора”. Якщо перша партія вала протягом останнього року практично всі місцеві вибори, у яких брала активну участь, і зараз робить знакові кроки з метою вийти “з тіні” Віктора Ющенка та НСНУ, куди необережно себе загнала, то настільки, здавалося – б, ефективна у революційних умовах “Пора” нічим окрім фестивальних пікетувань так і не відзначилась.

Наступний уряд України вочевидь буде коаліційним. Адже незалежно від того, чи переможе якийсь великий блок, а чи коаліцію сформують за результатами виборів, політичним силам доведеться домовитися між собою щодо програми дій та розподілу місць у владі, врешті решт, щодо елементарних правил політичного співіснування. Зміни до Конституції дають Президенту достатньо інструментів впливу на Верховну Раду, причому цього разу цілком легітимних. А відтак вміння узгоджувати різноспрямовані власні, а також суспільні інтереси, відсутністю якого відрізнялася “команда”, на чолі якої була Юлія Тимошенко, вийде на перший план для лідерів партій, що складуть правлячу коаліцію. Вочевидь, ті політичні сили, які мають шанс опинитися в наступному парламенті, готові до цього випробування дуже різною мірою. Саме тому у політичному житті країни виникла відчутна пауза, протягом якої усі гравці намагаються знайти точки дотику один із одним. Адже цього разу політичний приз – це реальна влада. У поєднанні з реальною відповідальністю…

Євген Судак, Депутат