Шанси новоствореного Блоку Євгена Марчука подолати 3%-ий бар‘єр політологи оцінюють обережно, не відмітаючи для Євгена Кириловича можливості вати вибори. Проте оптимізму в їх словах пан Марчук не знайде…

Партія свободи і Всеукраїнська партія трудящих на координаційній раді 4 листопада вирішили, що візьмуть участь у чергових виборах до Верховної Ради під іменем «Блок Євгена Марчука». У зв‘язку з цим Центр досліджень політичних цінностей звернувся до політичних експертів із питанням: «Чи є шанси у Блоку Марчука подолати трьохвідсотковий бар‘єр?»

Володимир Фесенко (голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»):

«Теоретично шанс, можливо, і є, а практично – я думаю, шансів не має. Хоча пан Євген достатньо відомий і авторитетний український політик, який ввійде в новітню українську історію, але він за останні роки фактично випав з обойми реальної практичної політики. Про нього почали забувати, з‘явились нові герої, нові актуальні особистості. Повернутися в велику політику йому буде дуже важко, тому що фактично всі ніші вже зайняті».

Олесь Доній (голова Центру досліджень політичних цінностей):

«Якщо говорити про позитивний імідж Марчука, то це стосуватиметься Івана Марчука, а не Євгена. Іван Марчук – це видатний український художник зі своєю оригінальною манерою письма, і він безперечно вніс своє ім’я до сторінок української культури.

Щодо Євгена Марчука, то незрозуміло, серед яких соціальних чи регіональних груп він може сподіватися на позитивне сприйняття. Правий електорат, із яким він загравав на президентських виборах 1999 року, має зараз інших лідерів, лівоцентристський електорат упевнений, що саме Євген Марчук виконував таємну спецоперацію влади і допоміг Кучмі не допустити Олександра Мороза до президентства.

Навіть функцію збирача компромату (який він начебто зберігав у валізах) – і ту в нього вже успішно відібрав майор Мельниченко.

Єдине, на що, здається, лишилося розраховувати Євгену Марчукові – так це на численну армію колишніх та діючих співробітників спецслужб, але в реальності, хоча їхня кількість в Україні є велетенською, вони не є однією політичною силою, а мають досить строкаті політичні вподобання.

Відтак шансів подолати самостійно 3%-бар’єр у Блоку Марчука, швидше за все, немає. Найбільше, на що може розраховувати ця структура, – це нати про Марчука політикуму, й після «розкрути» бренду сподіватися на запрошення до перспективнішого блоку та отримання там хоча б парочки місць у прохідній частині».

Михайло Погребінський (директор Центру політичних досліджень і конфліктології):

 

«Теоретично зараз у всіх, хто вийшов на старт, є шанси, в тому числі і у Євгена Марчука. Інша справа, які це шанси? Я думаю, що йому буде дуже важко, і потрібно буде запропонувати суспільству щось дуже переконливе. Якщо це вдасться, теоретично 3% можна набрати, але, як на мене, є проблема союзу Марчука з «трудящими». Це виглядає дещо протиприродно, щось на зразок право-лівої політичної сили. Важко собі уявити образ Марчука як представника лівої ідеології. Назва партії і основний месидж – це партія найманих працівників, і вона мала б бути. Звичайно, в суспільній думці вона не існує, і поєднати лівий месидж і правий імідж Марчуку буде дуже складно».

Олександр Литвиненко (провідний експерт політико-правових програм Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова):

«Згідно з даними соціологічних опитувань, таких шансів немає. Я думаю, що в перспективі вони не з‘являться. Я просто не бачу тієї ніші, в якій вони могли б збільшити свій електий потенціал».

Вадим Карасьов (директор Інституту глобальних стратегій):

«Пока официально не стартовала избирательная кампания, и учитывая низкий проходной барьер, можно говорить, что любая более-менее известная политическая партия, возглавляемая известным политиком, имеет шансы преодолеть 3% барьер. Тем более, что новообразованный блок возглавил известный политик, стаил высшей политической лиги Украины – Марчук. Не рассеялись еще воспоминания о Марчуке в электых слоях, поскольку в 1999 году на президентских выборах он был одним из первоначальных фаворитов избирательной кампании, затем оставался достаточно длительное время в украинской политике. С ним связывались перспективы евроатлантической интеграции Украины и частично военные реформы. Так что шансы есть. Другая сторона медали – это реализация этих шансов, которая зависит от двух основополагающих факторов. Во-первых, как будет построена избирательная кампания и насколько Марчук сможет после некоторого политического молчания восстановить свои статусные позиции в элитах, и политические позиции в массовых слоях. Во-вторых, насколько контной будет борьба в среде электых миноритариев. То есть в тех предвыборных проектах, которые балансируют на грани 3%. Парадоксальность ситуации в том, что 3%-й барьер у многих политических сил создает некоторую иллюзию проходимости в парламент. В связи с этим миноритарные политические партии и силы проводят формальное коалиционное строительство, не рассчитывая на создание крупноблочных электых объединений. Чем больше будет электо-миноритарных проектов, тем больше они будут конкурировать между собой, отбирая голоса не столько у крупных политических партий, сколько у себя самих. Поэтому «битва миноритариев» может привести к тому, что они будут отбирать голоса друг у друга в пользу более крупных, уже устоявшихся политических сил, которые уже давно сфокусировали на себе внимание электората. Так что может случиться, что, несмотря на появившийся шанс попасть в Верховную Раду, новообразованный Блок Марчука только усилит концию в нижнем ярусе электых сил».

Віталій Кулик (директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства):

«Поки що про це досить складно говорити. Однак шанс, звичайно, є, оскільки Всеукраїнська партія трудящих – це фактично профспілкова партія, зорієнтована не на великі федерації профспілок, а на низові структури, на роботу з колективами. Тобто потенційно є достатньо ресурсів, щоби мобілізувати маси та отримати 3%. Крім того, сам Євген Кирилович – достатньо харизматична фігура, і блок його імені також має можливість отримати певні голоси. В сполученні двох ресурсів – його прихильників і Всеукраїнської партії трудящих – вони мають і технології, й інструменти досягнення, і в принципі 3% для них потенційно можливі. Однак для цього їм необхідно стартувати вже сьогодні, і реалізовувати всі проекти, про які заявляли, тобто трудову приватизацію, трудову демократію, та робити ставку саме на ресурси профспілкових і громадських організацій, якими вони володіють».