У світі та в Україні поширена думка, що Помаранчева революція, одна із небагатьох, що відбулася без жертв. Це справді так, коли йдеться про людей, адже під час масових виступів у листопаді-ні минулого року жоден українець навіть не став об’єктом хуліганського нападу. Проте революцій без жертв не буває. Українська революція – не виняток.

У колі інтелігенції поширена думка, що єдиною політичною “жертвою” Української революції – є так звана конституційна реформа, що була проголосована депутатами Верховної Ради у “пакеті” разом із змінами до виборчого законодавства, яке унеможливлювало фальсифікації під час “третього” туру виборів.

 

Однак, як показав час, конституційна реформа, це далеко не єдина “жертва” революції. У контексті виборів нового парламенту все очевиднішою стає інша помилка революціонерів, а саме – схильність нової влади до необґрунтованого компромісу із синьо-білою опозицією, яка не лише оговталася від революційного шоку, але й готова взяти реванш.

 

Треба відати належне Віктору Януковичу, він не впав обличчям у багнюку й пробує встати з колін. При цьому лідер Партії регіонів покладається виключно на свої сили й примушує соратників визнати його лідерство. Мало хто встояв перед Януковчем. Першим схилив голову один із найвідоміших сепаратистів, колишній голова Харківської обласної державної адміністрації та лідер партії “Нова демократія” Євген Кушнарьов. За місце у партійному списку Партії регіонів він насту на горло власній пісні: ліквідував свою партію, чим визнав претензії Януковча на лідерство у стані опозиції. Ганьбою в очах своїх однопартійців вкрився інший потенційний контрреволюціонер, голова Антимонопольного комітету України Олексій Костусєв, який також перейшов під штандарти партії Януковича, кинувши йому під ноги партію “Союз”, якою донедавна, якщо вірити рекламі, опікувався “Бог і Росія”. Шляхом Костусєва пішла народний депутат, а тепер уже екс-лідер Селянської партії Тетяна Засуха, для якої місце у партійному списку Януковича виявилося дчим за інтереси українських селян.

 

Загалом, партійний список Партії регіонів, яка самостійно вирушить на вибори 2006 року, це не лише гніздо контрреволюції, це передусім ілюстрація нерішучості революціонерів, які впродовж року так і не спромоглися виконати настанову Майдану, який вимагав покарати усіх винних у фальсифікації виборів, причетних до сепаратизму й просто “бандитів”.

 

А відтак у майбутньому складі Верховної Ради ми ймовірно побачимо усіх, за ким “плаче тюрма”. Про Кушнарьова уже йшлося. Але він далеко не єдиний сепаратист, що шукає легальний шлях позбутися кримінальної відповідальності за заклики до розшматування України. Так, у списку Януковича з метою отримати депутатську недоторканість прілися Раїса Богатирьова, яка рік тому лякала українців бойовими загонами, що не дадуть скривдити Донбас; Віктор Тихонов, голова Луганської обласної ради, теоретик і практик сепаратизму, один із авторів ідеї “Південно-східної Української республіки”; Борис Колесніков, голова Донецької обласної ради, який вже “сидів” за кримінал, хоч мав сісти за сепаратизм.

 

У списку Партії регіонів фігурують не лише сепаратисти. Тут чимало інших суперечливих елементів. Відтепер стало відомо, чому екс-генеральний прокурор Святослав Піскун так і не відважився “посадити” хоча б одного сепаратиста чи колишнього високопосадовця, що звинувачується у скоєнні серйозних державних злочинів. Відповідь на поверхні – місце у спису Партії регіонів.

 

Аналіз “редутів” Януковича був би не повний, якщо б не зти таку знакову постать як донецький магнат Ренат Ахметов, якому його патрон виділив сьомий номер у своєму списку. Погодьмося, згода одного із найбагатших людей України і Європи балотуватися до вищого законодавчого органу України за списками Партії регіонів – свідчення того, що контрреволюція, це не лише сепаратизм і намагання реваншу прихильників старого режиму, а й готовність вкладати у цю справу чималі кошти.

 

Врешті, якщо стане депутатом, то уникне покарання колишній голова ЦВК Сергій Ківалов, який оголосив Януковича президентом, хоч знав, що вибори сфальсифіковані.

 

Було б помилкою стверджувати, що Януковичу на вибори вдалося консолідувати увесь опозиційний табір. Так, під прапори “регіонів” не захотіла стати Прогресивна соціалістична парія під керівництвом Наталії Вітренко, однієї із найпалкіших і найдійовіших контрреволюціонерок. Публічно обстоюючи думку, що Україна знову має стати “молодшою” сестрою Росії, натомість вона сама не захотіла визнати “старшобратство” Януковича. Парадокс полягає в тому, що коли партія Вітренко не попаде до парламенту, то вина за це ляже не на “помаранчевих”, яких ненавидить прогресивна соціалістка, а на Партію регіонів, в електораті якої шукає щастя Вітренко.

 

Якщо Партія регіонів, ПСПУ усе ж мають шанси посісти місця у новому парламенті, то іншим опозиціонерам везе менше. Передусім йдеться про СДПУ(о), яка не пішла на поклін до Януковича, проте так і не спромоглися зайняти власну опозиційну нішу у вітчизняному політикумі. Схоже, що у березні в парламенті ми не побачимо контрреволюціонерів-соціал-демократів Леоніда Кравчука, Нестора Шуфрича, Ігоря Шурму, Тамару Прошкуратову та інших. Така ж доля чекає на інших непокірних. Усі шанси канути у політичне небуття має екс-генеральний прокурор Геннадій Васильєв та очолювана ним партія “Держава”, не кажучи вже про різноманітні “слав’янські” та “руські” партії, якими займається Мінюст, хоч мала б займатися СБУ.

 

У цій статті свідомо не ведемо мову про Комуністичну партію, яка також вважає себе опозиційною. Без сумніву, у новому парламенті комуністи будуть, але навряд чи претендуватимуть на впливову політичну силу, скоріше – на музейний експонат.

 

Віднині українська контрреволюція має власне обличчя. Воно, в основному, зафіксовано у виборчому списку Партії регіонів. Відтепер лише від виборців залежить, чи відбудеться в Україні контрреволюційний переворот.

 

Богдан Червак, Прес-служба КУН