З «нуля» створити потужне господарство

У фермерському господарстві «Напорівське», що розташоване в селі Лукашівка Чернігівського району, запускають новий доїльний зал. Голова господарства Григорій Ткаченко сподівається в цьому році збільшити надої молока до п’яти тисяч літрів з однієї корови. Безконтактний спосіб доїння дасть можливість отримати молоко «екстра» класу, ціна на яке дозволить зробити молочне тваринництво більш рентабельним.

У господарстві другий рік поспіль працюють над покращенням породи корів та практикують незвичні технології утримання поголів’я ВРХ. Звичайних українських ласунь тут голштинізують, а дійне стадо утримують без випасу, на особливому раціоні.

Тваринництво – не основний вид господарювання у «Напорівському». Головні прибутки фермерське господарство все ж отримує від рослинництва. Новітні енергозберігаючі технології дозволяють значно знизити собівартість продукції й продавати її за більш вигідною ціною.

Тваринництво – це соціальний проект

У фермерському господарстві Григорія Ткаченка ні на мить не вщухає робота. В одному з хлівів, де утримують дійне стадо, працівники фірми-підрядника завершують монтаж нового доїльного обладнання фірми «ДеЛаваль».

Керівник фермерського господарства розуміє проблеми, з якими доведеться зустрітися його дояркам, адже привчити корову доїтися у станку не так уже й просто. Одначе Григорій Михайлович переконаний, що такі зміни на часі, бо ж і ціна молока «екстра» класу значно вища за ту, яку їм дають нині.
У «Напорівському» нині утримують 250 голів ВРХ, із них близько ста голів – дійне стадо. Решта – молодняк. Зайнятися тваринництвом спонукало декілька факторів.

«Я сам агроном і маю певні здобутки у рослинництві. Основні кошти заробляю саме у рослинництві.

Тваринництво – це соціальний проект, це не бізнес, – пояснює Григорій Ткаченко. – Можливо, коли запустимо доїльний зал, і коли держава повернеться обличчям до тих господарів, які утримують худобу, тваринництво і приноситиме прибутки, але наразі це – робочі місця, і постійна зайнятість на селі».
І хоча фермерське господарство основні кошти заробляє в рослинництві, одначе без тваринництва тут також не можуть. Григорій Ткаченко намагається коротко пояснити, що ж саме спонукало його утримувати худобу.

«Зернова група має велику кількість відходів, яку можна переробити на молоко та м'ясо, – каже він. – Ще одним вагомим аргументом є органіка. Навіть найбільш концентроване добриво має до 60 відсотків діючої речовини, все інше – важкорозчинні рештки металів, солей тощо. Все це ми пхаємо у землю, тому рано чи пізно таке господарювання обернеться для всіх катастрофою. Органіка – це наше майбутнє! – наголошує фермер. – Ще одним аргументом є генетична близькість. Мої предки хазяйнували, а батьки навіть за радянських часів тримали троє корів, я звик до запаху силосу та гною. Без них жодне господарство не може бути повноцінним».

З діда-прадіда – господар!

Григорій Ткаченко – класичний заможний селянин, який в аграрному ділі розуміється, певно, краще за будь-якого профільного міністра. Історія його успіху неймовірна і типова одночасно: трохи знань, трохи відваги, дещиця завзятості і багато-багато праці. Саме так «багатіли» свого часу ті, кого згодом більшовицька влада, тавруючи куркулями і ворогами народу, вивозила вагонами до Сибіру.

 

Григорій Михайлович із діда-прадіда селянин. По батьківській і материнській лінії всіх його предків розкуркулили представники нової «народної» влади. Половину його рідні відправили до Сибіру, звідки вже ніхто не повернувся.

Можливо, саме генетичне коріння спонукало сина тракториста та доярки продовжити справу предків. У п’ятнадцятирічному віці Григорій Ткаченко вступає до Бобровицького радгоспу-технікуму, тодішнім керівником котрого був талановитий директор, а нині Герой України Леонід Яковишин. Після Бобровицького технікуму він успішно закінчує Українську сільськогосподарську академію (нині Національний університет біоресурсів і природокористування).

«Випускники Бобровицького радгоспу-технікуму були на голову, а то й на дві вищі за своїх однокурсників із інших навчальних закладів», – згадує теплим словом рідну альма-матер Григорій Михайлович.

Доля занесла молодого випускника сільськогосподарської академії на Чернігівщину – в село Лукашівка. Тут він знайшов свою любов, встиг попрацювати в колгоспі, побути бригадиром, агрономом… Та згодом життя розпорядилося інакше. Кінець суворих 90-х – початок двохтисячних ознаменувався земельною реформою, розвалом тисяч і тисяч колективних господарств та масовим безробіттям на селі.

«На той час ми тримали з дружиною дві корови, коня, вирощували городину і жили фактично з землі, – пригадує ті нелегкі часи Григорій Ткаченко. – Навіть зарплата головного агронома не дозволяла утримувати родину із шести чоловік, а ми ж виховували чотирьох дітей, яких треба було годувати, одягати, виводити, як кажуть, у люди».

Зрештою, земельна реформа, поділ майна та наділів принесли хоч якусь надію на краще. Спадковий «куркуль» вирішив ризикнути!

Справу почав, маючи 300 доларів позики

«У 2002 році ми з дружиною вийшли із господарства і виділили в натурі два свої земельні паї, – розповідає Григорій Михайлович. – Ми були одними із перших, хто ризикнув вийти, тому нам дали найгірші землі. Я позичив у сестри триста доларів, найняв трактора і посіяв ячмінь. Тракторист виорав землю абияк, було повно бур’янів, але діватися було нікуди. Ячмінь на 6,22 гектарах ріллі я посіяв вручну, а дружина заволочила конем. Ця культура є досить вибагливою, вона не повинна була вродити, але, мабуть, так було угодно Господу, щоб у нас усе вийшло».

 

Зібране збіжжя родина Ткаченків продала за вигідною ціною. На виручені гроші вони купили перший свій трактор, причіп та плуги до нього. І хоча з власною технікою стало легше, та все ж працювати руками Ткаченкам довелося ще досить довго.

«Свого часу я по 26 гектарів поля обробляв ранцевим оприскувачем і вносив вручну добриво», – пригадує фермер.

Григорія Ткаченка труднощі не лякали. Він відчув, що земля – це годувальниця, яка може приносити прибуток. Тож наступного року забрав у обробіток пайові наділи тещі та тестя. Вони і стали його першими пайовиками. Наступні пайовики, які здали в оренду землю фермеру Ткаченку, отримали за паї в 4,5 рази більше, ніж їм давало місцеве підприємство. Люди пішли до порядного і відповідального Ткаченка.

Рентабельна картопля і солодка полуниця

Фермерське господарство «Напорівське» офіційно зареєстрували 15 грудня 2005 року, якраз після всім відомих революційних подій. Голова господарства Григорій Ткаченко – людина, яка шанує історію і любить Україну. Тож і назву для свого підприємства обрав історичну.

«Назва "Напорівське" пов’язана з історичною назвою кутка нашого села, – розповідає фермер. – Лукашівка розділена навпіл невеличкою річкою. До війни правий берег називався Напорівкою, а лівий – Лукашівкою. У 1640 році на лівому березі річки заснував свій хутір козак Лукаш, а на правому березі оселилися монахи, яких «під напором» виселили з Єлецького монастиря. Тому й назвали цю територію Напорівкою. Наше ж підприємство розташоване на правому березі річки, тож дружина і запропонувала назвати господарство саме так».

Тринадцять років тому родина Ткаченків починала трохи більше, ніж із шести гектарів ріллі. Нині фермерське господарство має в обробітку близько півтори тисячі гектарів, власну техніку, склади, зерносховища, овочесховище, сушарку та корівники.

Із зернових тут вирощують чотири основні культури: озиму пшеницю, люпин, кукурудзу і соняшник. Окрім того – картоплю та полуницю.

Під полуницю тут відведено 1,3 гектара землі. Сам голова господарства називає вирощування солодкої ягоди швидше візитною карткою, ніж бізнесом.

«Ми вирощуємо 12 сортів полуниці, 80 відсотків з якої розходиться на місці, – пояснює Григорій Ткаченко. – Ягода у нас екологічно чиста, без отрутохімікатів. Сезон починається з середини травня і триває до середини липня».
Лукашівка – село невеличке, тому збір полуниці – це ще і додатковий заробіток для селян. Мінімум, який може тут заробити працівник, за день роботи складає 104 гривні.

По-особливому тут дивляться на вирощування картоплі. Під «поліський хліб» у Лукашівці відводять 40-50 гектарів ріллі.

«Брешуть, коли кажуть, що картопля – нерентабельна культура. У минулому році вона за рентабельністю хіба соняшнику поступалася. Якщо вчасно проводити сортооновлення та дотримуватися технологій, то все воно рентабельне, – ділиться секретами успіху фермер. – Ми живемо в умовах ринкової економіки, тож попит породжує пропозицію. Якщо є ціна на картоплю 2,50, то, значить, на неї є пропозиція. У таких господарств, як наше, зі збутом картоплі не виникає проблем. До нас по картоплю приїздять перекупники, які везуть її на Схід та Південь».

Цьогорічним урожаєм другого хліба у «Напорівському» задоволені.

«Я бачив урожай 450 центнерів з гектара», – хвалиться Григорій Михайлович.

На енергоносіях економлять за рахунок технологій

Ще однією гордістю фермерського господарства «Напорівське» є картоплесховище. Через брак оборотних коштів тут не стали будувати новітніх картоплесховищ, як це, наприклад, роблять великі латифундії, а скористалися старим хлівом. У хлів поставили твердопаливний котел і провели опалення. Котел, до речі, українського виробництва. Тепло подає трубами.

«Вже четвертий рік ми опалюємо приміщення за допомогою котла, – говорить Валентина Ткаченко, дружина Григорія Михайловича. – Зранку розтоплюю я, ввечері – чоловік. Коли робили картоплесховище, то понизили стелю, поклали наверх мінеральну вату, а стіни обшили пінопластом. За рахунок картоплі навіть при мінус десяти надворі у картоплесховищі плюсова температура».

Зараз у сховищі зберігається 15 сортів картоплі, майже 40 тонн насіннєвого матеріалу. Перебирати та готувати картоплю до посадки тут почнуть уже в лютому.

Григорій Ткаченко – яскравий приклад економного господаря. Він без страху ризиків залюбки вкладає гроші в енергоефективні технології. Яскравим прикладом тому є тепловий генератор до зернової сушарки.

«Як тільки почалися складні відносини з нашим північним сусідом, я принципово намагаюся відмовитися від споживання газу. Переконаний, що тільки велика промисловість не може обійтися без газу, все інше можна перевести на альтернативні джерела енергії, – пояснює фермер. – Ми відмовилися від використання традиційних джерел енергії й поставили теплогенератор на альтернативне паливо. Генератор окупився за 0,7 сезону, а собівартість одного тонно-відсотка висушеної кукурудзи склала 3,5 гривні. В той самий час елеватори, які працюють на газу, брали від 40 гривень за один тонно-відсоток. Економія – більше, ніж у десять разів!».

Відтак, у господарстві фактично спалюють те, чим раніше забруднювали навколишнє середовище. Головна сировина – відходи рослинництва. Аби не викидати рослинні рештки і було чим сушити зерно, на комбайнах навіть «вітер» зменшили.

Молоко у корови на язиці

У «Напорівському» не зупиняються в розвитку. Тільки в цьому році господарство інвестувало понад півмільйона гривень у тваринництво. Поки що воно є малорентабельним, та все ж за три-п’ять років тут сподіваються на ефективну віддачу.

Для цього, окрім нового доїльного залу, у фермерському господарстві працюють над покращенням генетичних якостей ВРХ.

«Ми хочемо довести поголів’я до 200 голів дійного стада, – ділиться планами фермер. – Уже два роки поспіль наші спеціалісти голштинізують породу. Ми купуємо насіннєвий матеріал і проводимо штучне запліднення».
За словами Григорія Михайловича, молочне тваринництво тримається на трьох основних китах – годівлі, утриманні та породі.

«Зиск від голштинізації ми отримаємо через 4-5 років. Ці інвестиції є довгостроковими. В тому і полягає складність тваринництва, – говорить фермер. – Одначе годівля та утримання вже дають свої результати».

Худобу тут не випасають, тримають корів на безприв’язному утриманні. Годують зеленою масою, бобовими, силосом, макухою тощо. Подібні зусилля дають результат. Так, якщо у минулому році середні надої молока з однієї корови становили 4,2 тисячі літрів, то цьогоріч тут мають вийти на 5 тисяч літрів.

Не зраджуючи традиції енергозбереження, у хлівах немає транспортерів. Гній тут згрібають бульдозером. Таким чином економлять на електриці. У корівок завжди тепла вода – поїлки у хлівах з автоматичним електропідігрівом та терморегуляторами. Частина хлівів зроблена за європейським зразком – стоять металопластикові вікна, а «коник» зверзу прозорий. Таким чином у хлів потрапляє багато світла. В одному з хлівів, де тримають молодняк, вирощують кролів. Поруч із вуханями – клітка з морською свинкою.

«Доведено практикою: якщо присутня морська свинка біля кроликів, вони не хворіють», – переконує господар.
Корів на молоко у «Напорівському» програмують змалку! На п’ятий день після народження в молоко додають спеціальну гранулу для того, щоб «розбити» шлунок. А шлунок «розбивають» для того, щоб корова могла з’їсти більше корму, відповідно – дати більше молока.

Попри всі складності, пов’язані з молочним тваринництвом, Григорій Ткаченко впевнений: отримувати реальні прибутки у тваринництві можна, головне – вчитися у тих, хто знає, як це робити. У нагоді тут стане досвід Латвії: свого часу ця держава пройшла той нелегкий шлях, який ще чекає на Україну.

Втім, і від бездумної орієнтації на Євросоюз господарник застерігає. «Нас там із нашою продукцією ніхто не чекає», – каже фермер.

Григорій Ткаченко переконаний: потрібно розвивати внутрішній ринок, підтримати дрібного та середнього землевласника, повернутися обличчям до місцевих господарників. Тільки тоді можна очікувати на відродження українського села.

agronews.ua