Нещодавно впливові дослідницькі центри The Fund for Peace та Carnegie Endowment for International Peace опублікували “Рейтинг нестабільності держав світу”. В другу двадцятку країн, яким може загувати небезпека розпаду, на 38 місці увійшла Україна. При складанні рейтингу враховувалися 12 критеріїв, у тому числі, демографічні, економічні, політичні, військові.

Віктор Янукович миттєво відреагував на цю подію зверненням, в якому лідер партії “Регіонів” висловив думки з приводу причин такої прикрої статистики, а також свої розмірковування на тему, як в подальшому входження у цей рейтинг уникнути. “Не знаю, якими критеріями користувалися автори рейтингу. На мою думку, загроза нестабільності внутрішньополітичної ситуації в Україні виникла в результаті глибокого розколу суспільства, спровокованого “помаранчевим” сценарієм” – зазначив він.

Практично через усе звернення Януковича чітко проходить один мотив. Він звинувачує центральну владу в ігноруванні інтересів регіонів, в агресивній унітаризації культурно та історично відмінних частин українського народу, у кваліфікації головних ідеологів федералізму як сепаратистів. Такі дії влади на думку головного “регіонала” і є загрозою для розпаду країни.

Проте, більшість експертів сходяться на думці, що федералізація для України є явищем не менш небезпечним, ніж унітаризація.

Історично Україна ніколи не була цілісною і монолітною. Перша національна держава – Київська Русь, по своїй суті, була імперією, поліетнічною і багатомовною. Навіть у ті короткі періоди, коли Київським князям вдавалося максимально централізувати владу в своїх руках, місцеві князі та князьки практично всі питання на своїх землях вирішували самостійно. Після монголо-татарської навали феодальна роздробленість Русі досягла критичної точки і влада Київського князя стала простою формальністю.

Коли українські землі опинилися у складі Литви та Польщі, новоутворене Кримське ханство стає васалом Туреччини і чинить постійні набіги на сусідні території. Після визвольної війни Богдана Хмельницького та подальших драматичних подій, Україна виявляється поділеною по Дніпру на Правобережну і Лівобережну під владою, відповідно, Польщі та Росії. Пізніше західними землями заволоділа Австро-Угорська імперія. Те, що діялось на нашій території на початку 20 ст., взагалі важко описати. Отаманщина, анархіcти, більшовики, петлюрівці, УГА, білогвардійці, польські формування, інтервенти Антанти – усі ці сили створили тут такий хаос, що стихійні республіки виникали в Україні як гриби після дощу.

Перед Другою світовою війною відбулося “возз`єднання” УРСР з Західною Україною, внаслідок окупації Польщі третім Рейхом та СРСР. Та не пройшло і 2 роки, як фашисти знову поділили Україну на кілька частин: дистрикт Галичина, рейхскомісаріат “Україна”, Крим та ще кілька областей, що перебували під контролем військової влади. Крім того, частина українських територій була передана німецьким сателітам – Угорщині та Румунії.

Заперечити той факт, що українське населення ментально неоднорідне, було б неправильно. Але дати можливість регіонам федералізуватися - значить пустити на самотік увесь державотворчий процес.

Попередньо федералісти думають про три автономних утворення на території України – Крим, Донбас та Галичина. Але хто сказав, що в кожному регіоні не знайдеться сил, які б також не потяглися до ідеї федералізму, не роздробили б державу цілком? Хто сказав, що анклави місцевих еліт не будуть створенні в кожній області? Чи не розтягнуть Україну по шматкам як смачний різдвяний пиріг?

Візьмімо СДПУ(о), які навряд чи перейдуть 3% бар`єр на виборах до парламенту. Чому б їм, скажімо, не вирвати Закарпаття, де у них є потужна база і підтримка?!

Розмови про децентралізацію мають під собою певний грунт. Але за такого високого рівня корупції, який маємо ми, контроль над владою на місцях здійснити буде неможливо. Правитимуть країною місцеві князьки у вигляді бізнесменів та олігархів. Федералізм може призвести до феодалізму.

Безперечний той факт, що для стабільних розвинених країн федерація є чи не найкращим державним устроєм. Як приклад можна зти США та Німеччину. Але для України поняття федералізму та сепаратизму – тотожні. У них можуть бути зацікавленими лише локальні царьки та третя сторона. Курс на політичну незалежність, який узяв Київ, не усім до вподоби. І якщо не можна втримати під контролем усю державу, то можна це зробити з її частинами.

Про входження в ЄС чи НАТО за такого хиткого положення на містку сучасності Україні годі і думати. У благополучній європейській сім`ї чужих проблем не люблять.

Насамкінець хочеться зти про те, що відбулося з Радянським Союзом після його розпаду. Місцеві можновладці просто розікрали великі шматки кожної з його республік. Чи не станеться того ж самого з меншими шматками України після її федералізації? Адже нас від цього не застраховано.

Роман Лихограй, "ProNovosti"